На сторожі правди

Репортаж про зустріч із Ярославом Федорчуком

               Уже вдруге за останні два місяці навчання, студентам-першокурсникам з ІЖ на лекціях з історії випадає нагода поспілкуватися з непересічними особистостями. Цього разу, завдяки старанню й небайдужості нашого викладача — професора Володимира Івановича Сергійчука, до нашої аудиторії завітав депутат ВР України чотирьох скликань, а до того ж новоспечений член НСПУ — Ярослав Федорчук, людина знана й впливова не тільки в політичному світі. Зустріч ця була не випадкова, адже напередодні Володимир Іванович пропонував нам прочитати художньо-історичний роман “Волинянин”, автором якого і є Ярослав Петрович. Можливість поспілкуватися з Федорчуком викликала неабиякий інтерес не лише в тих, хто вже встиг познайомитися з творчим доробком нашого гостя, — очікували чогось незвичного та нового всі без винятку. І не розчарувалися. Ярослав Петрович почав свій виступ з короткої презентації книжки, точніше з передісторії її написання, та висвітлення причин, які спонукали до цього. Як ми довідалися, ідея створити книгу спогадів про одну з найбільших та, водночас, найменш досліджених трагедій нашої  Батьківщини — волинської трагедії, виникла в автора давно, та постійно щось заважало її втілити. І от, маючи за плечима чималий досвід завдовжки в сімдесят років насиченого та бурхливого життя, Ярослав Федорчук частково відходить від державних справ і береться до здійснення, за його словами, обов'язку перед тими людьми, чиї незаслужені муки й поневіряння бачив ще в ранньому дитинстві та змовчати про які просто не мав морального права.

Прийнято вважати, що час лікує, та в кожному правилі є винятки. Так і зі спогадами — є речі, що неможливо забути: і через 10, 20, 30 років кожного разу, немов уперше, поставатимуть вони у душі з таким же нестерпним болем, наганятимуть страх та вкотре нагадають про тодішню безпорадність. “Я мусив написати”, — коротко й сухо пролунало з вуст письменника, але цього було досить. Ярослав Петрович наводив деякі відомості стосовно волинської трагедії та його долю його сім'ї в ній. Він був ще дитиною, коли в їхнє невелике село ввірвалося лихо. Ввірвалося нахабно й неочікувано. Хіба про радянську владу інакше можна сказати? Та не згадала я про те, що люди не встигли ще оговтатися від режиму “санації” з боку Польщі, як тут вихром налетіли “совєти” й, не зволікаючи, взялися до запровадження есесерівських порядків на Західній Україні. Етноцид широко застосовувався і поляками, й росіянами у якості карального заходу проти мешканців Західної Волині. На жаль, на цьому нещастя волинян не закінчувалися: попереду ще чекали роки німецької окупації. Такого і в найстрашнішому нічному кошмарі не побачиш, а тут все й до того ж відразу постало перед наївними дитячими очима... Про те, який відбиток болю й гіркого смутку це лишило в серці й пам'яті шестирічного хлопчини можна лише здогадуватися.

Краще уявити внутрішній стан Ярослава Петровича можна, ясна річ, лише перечитавши його твори. Наразі вийшло два із 10 запланованих томів “Волинянина”. Разом з іншими вченими й дослідниками було підготовлене та нещодавно надруковане науково-історичне видання про трагедію жителів мальовничого Полісся під цією ж назвою. За словами автора, й художня, й історична книга відзначені схвальними відгуками  серед критики та читачів.

Аби не вдаватися до непотрібного переказу змісту, Ярослав Федорчук завершив розповідь про своє “дітище”. Та виступ його тривав і тепер у центрі уваги була сучасність і ми, молоде покоління. Зайвий раз наголосити на тому, що майбутнє української держави та народу поступово переходить в повну залежність від наших дій Федорчук прагнув, проводячи аналогії з ідейним спрямуванням другої частини “Волинянина”. Основна думка цієї книги звучить так: “Де б ти не був, ти скрізь можеш принести користь своєму народу.” Підтвердив ці слова Ярослав Петрович особистим прикладом: “Так, я не став відкрито виступати проти радянської влади. Однак — і це є найголовнішим — я бачив її наскрізь. Залишатися націоналістом треба було в душі, бо, поводячись зовні навіть як найвідчайдушній “оунівець”, не можна було розраховувати на щось, окрім безглуздої смерті від чекістського нагана, до того ж на підтримку однодумців у той час годі було й чекати. До такого висновку прийшов не сам — один мудрий чоловік навів мене, недосвідченого парубка-націоналіста, на шлях істинний, не просто порадивши — наказавши пробиватися до влади, хоч і радянської, бо тільки в такий спосіб можна справді щось змінити й принести полегшення й користь народу. Що, взагалі-то, я й робив, перебуваючи, наприклад, на посаді секретаря обкому партії нашої області”. Наводжу цитату повністю, бо у цих словах і зосереджена провідна думка автора, що була звернена до нас. У деталі та довгі ліричні відступи Ярослав Федорчук не вдавався, та в тих тридцяти хвилинах його виступу сконцентрувалося чимало мудрих зауваг та щирих батьківських настанов. Після всього сказаного письменником у нашу адресу й не тільки, справді, буде над чим поміркувати. Варто відзначити, що спілкування з людиною такого внутрішнього запалу, як Ярослав Федорчук, принесло натхнення кожному з нас, у наші молоді серця вселило віру й впевненість. Мушу сказати, що лишитися байдужим до того, що відбувалося під час зустрічі з Ярославом Федорчуком — політичним діячем, письменником, а головне — справжньою людиною неможливо. “Політик і чесна людина — сумнівне поєднання, майже оксиморон”, — скажете ви. До зустрічі з Ярославом Петровичем я теж так вважала, та наш гість розвіяв усі сумніви ще одним крилатим висловом власного авторства: “Влада не псує людей — вона проявляє, хто яким є насправді”.