Страшна правда смерті

Закриття медичних закладів: реформа чи геноцид?

Як відомо, в Україні останнім часом масово закривають лікарні, поліклініки, пологові будинки, амбулаторії, фельдшерсько-акушерські пункти. А як людям жити далі, якщо дорослі і діти не матимуть можливості лікуватися?

Уявіть собі, дві старенькі бабці впали і обидві зламали ноги через те, що у нас не чистять належним чином вулиці, а у селі, де вони живуть, закрили лікарню - хто ж їм тоді допоможе? Жалюгідно маленькі пенсії позбавляють їх елементарних життєвонеобхідних можливостей, вони і до падіння не знали, як вижити. У однієї з них є діти та онуки. Та де їм взяти гроші навіть на проїзд до районного центру, якщо чоловік без роботи, жінка працювала санітаркою у лікарні, яку закрили, і теж тепер без роботи. А внуки чим допоможуть: вони ще малі, вони не доїдають через безробіття батьків, тому мають погане здоров'я через брак вітамінів у організмі, теж хворі. Що ж робити? Як їм рятувати своє життя?У іншої бабусі, яка впала, дітей та внуків немає. Вона взагалі одна сам-на-сам з бідою, яка прийшла до неї. Ніхто не допоможе. І у неї немає альтернативи: залишилося тільки лягати і вмирати. І смерть буде страшною через біль від перелому, який зовсім не лікували, а як ми знаємо, у віці більш поважному організм переживає такі травми незрівнянно болючіше.

А та, у якої були діти, довго думала, теж долаючи несамовитий біль: "Що робити?", до останнього маючи надію знайти можливість вилікуватись. Вся ця нещасна сім'я по крихті назбирала грошей, продали корову, позичили де-не-де якусь копійку, і бабуся після довгих і важких роздумів вирішила: "Жити хочеться, мені тільки 67, ще не той вік, щоб прощатися із життям, та і здоров'я до падіння було нівроку, корову щодня сама доїла. Але тих грошей, які ми змогли зібрати, хоч-не-хоч, не вистачить на все, що треба. То ж хай діти лікують внуків, а я відмучаюсь, скільки мені судилося, і спочину назавжди. Краще я помру в 67, ніж мої маленькі внуки, не долікувавшись у дитинстві, все життя мучатимуться з болячками...

Отак вони обидві зібрались помирати.

"Все, це кінець, отак непомітно закінчується моє життя, - плакала Лідія Федорівна, - хоч воно було таким важким, особливо на старості... Але так сильно хочеться жити... Та що вже зробиш...".

Найстрашніше у тому, що це не вигадана історія, а реальна трагедія Неоніли Іванівни Степанюк і Лідії Федорівни Яковенко. Страшна правда життя. Чи точніше, страшна правда смерті.

"Та що вже зробиш... Грошей немає, найближча лікарня далеко. Якби не закрили нашу районну лікарню, все могло б бути інакше. Був би шанс вижити..." - продовжувала плакати одинока пенсіонерка Лідія Федорівна, проклинаючи владу, яка закрила лікарню. Увімкнула телевізор, дивилась трансляцію засідання Верховної Ради, плюючись на виступи депутатів, які забрали у неї шанс на виживання. Раптом Лідія Федорівна зрозуміла, що шанс у неї є. Виступав опозиційний депутат Олег Ляшко. Бабця згадала, що далека родичка хвалилась, що бачила Ляшка у Харкові на базарі і навіть має його візитну картку з автографом... Не сподіваючись на результат, пані Яковенко подзвонила - гірше ж не буде, втрачати нема чого - слухавку взяла помічниця народного депутата Ірина. І сталось маленьке диво.

- Всім не допоможеш, - розповідає Олег Ляшко. - Але, якщо кожен з нас зробить добро і підтримає хоч одну людину - на світі буде значно менше біди і горя. Завжди стараюсь захистити людей. Я був дуже зворушений історією Лідії Федорівни, тому взяв ситуацію під свій особистий контроль. З вуст цієї нещасної жінки я і почув про схоже лихо, яке трапилось з її подругою Неонілою Степановою. Оскільки я не олігарх, мої можливості достатньо обмежені, тому я звернувся до колег депутатів з проханням підтримати Неонілу Іванівну. Звертався до багатьох, але, на жаль, у більшості моїх колег-депутатів черстві металеві серця, їм байдуже до горя людей. Відгукнувся на моє прохання тільки Іван Куровський. Щиро вдячний Івану Івановичу, що він взяв під свою опіку пані Неонілу і врятував її життя.

Далі ця сумна історія з щасливим фіналом мала логічне продовження:

- На щастя, нам з Олегом Валерійовичем вдалося захистити цих двох бідолашних жінок, - згадує народний депутат Іван Куровський. - Але скільки нещасних людей в Україні не маючи нічиєї підтримки, або померли, або на все життя лишилися інвалідами. Щодня я отримую сотні звернень з різних областей - люди в один голос плачуть, що скрізь закривають медичні заклади. Не можна забирати у людей право на медичне забезпечення, яке гарантується Конституцією нашої держави.

- Закриття лікарень, пологових будинків, ФАПів - це геноцид українського народу, - вважає лідер Радикальної партії Олег Ляшко. - Вважаю за свій обов'язок це припинити, щоб врятувати життя мільйонів людей. Тому ми з колегою Куровським зареєстрували законопроект "Про мораторій на закриття медичних закладів". Сподіваюся, що парламент підтримає цю життєвонеобхідну ініціативу.

- Коли хворі вимирають, не маючи можливості лікуватись, коли лікарів та медичний персонал позбавляють роботи і зарплати, і вони не знають, як жити далі - треба рятувати народ, а не гратися в політику, - вважає Іван Куровський.

Чи підтримають депутати з різних фракцій законопроект "Про мораторій на закриття медичних закладів" покаже час.

Лідія Федорівна та Неоніла Іванівна теж на це сподіваються і щодня ходять до церкви ставити свічки за здоров'я Ляшка і Куровського.

LB.UA: Страшна правда смерті

Андрій Лозовий, 

Заступник Лідера Радикальної партії Олега Ляшка

http://www.liashko.ua

http://rpl.kiev.ua