«Вілкул» - молоде ігристе старого розливу

Чого Олександру Вілкулу ніколи не бракувало, так це радянського патріотизму, ностальгії за СРСР з колоніальним статусом України. Адже він – ще той совок. Класичний. Людина-застій.

Шкода, що мене не було в студії Шустера, коли екс-голова Дніпропетровської ОДА, а нині віце-прем’єр Олександр Вілкул, апелюючи до присутніх в аудиторії земляків, хизувався хорошими дорогами, обладнаними GPS-навігацією «швидкими» та ще чортзна чим, що було побудовано, введено в експлуатацію чи почало функціонувати в області  завдяки його мудрому керівництву.

Дороги побудував? Ну, може одну-дві, аби Януковича було краще з аеропорта возити. Ще десь в центрі на зразково-показові вистачило. Але скільки вони в такому стані протримаються? Ми що, не знаємо як «регіони» дороги будують? В Дніпропетровську так само як і по всій країні. «Регіони» ж ті самі.

Швидкі з навігаторами? Ну і що з того? Невже хоче сказати, ніби щось кардинально змінилося? Як їздили, так і їздять, що з навігаторами, що без них. Як і раніше траплялося, що доїжджають більш-менш вчасно, так і зараз буває, що не дочекаєшся.

А взяти, приміром, програму губернатора «Безпечне місто». Так, вистроїли біля міського управління МВС цілий ряд новеньких джипів. Показали по телебаченню, роз тиражували фото в газетах. А я коли дзвоню до найближчого відділення міліції, аби вгамували бешкетників у дворі, що заважають спати, то чую: «немає машини». І що мені з тієї показухи? Хто і де катається на тих «воронках»? Чи може бензин для опозиції економлять, аби протестувальників в автозаки пакувати та по буцегарнях розвозити.  

Єдине з чим би я міг погодитися з Вілкулом в його словесній сутичці з Тягнибоком, так це з тезою про український патріотизм російськомовних. Справді, є такі, в яких з мовою за різних обставин не склалося, а Україну таки мають в серці. Але для них російкомовність – це біда, особиста драма, а не предмет гордості й хизування як у Вілкула на тлі демонстративної зневаги до солов’їної.

Від нього слова українського не дочекаєшся. Навіть після наполегливих настанов Тягнибока віце-прем’єра вистачило на декілька речень державною. І все.

Нещодавно той влаштував оглядини Петриківки у Брюсселі. Привіз туди зразки народної творчості. Але так само, він би міг пропагувати культуру індіанців Америки чи будь-яких інших аборигенів. Все це в нього без душі, принаймні не порівняти з тим щиросердним запалом, з яким він під кінець свого спічу у Шустера вдався до вихваляння Януковича.      

А от чого Вілкулу ніколи не бракувало, так це радянського патріотизму, ностальгії за СРСР з колоніальним статусом України. Адже він – ще той совок. Класичний. За його правління в області відбувся повний камбек ін USSR. У всьому. Суцільна брежнівщина. Та й чого можна було очікувати від прихильника Щербицького, що вшановує компартійного бонзу музеями і пам’ятними дошками як видатного суспільно-політичного діяча, талановитого керівника й дбайливого господарника.

Якби Вілкула слухати і не бачити, то можна подумати, що йому десь під сімдесят, настільки він заскорузлий у своєму світогляді. Навіки залишився у застої і прагне аби милий для нього сморід тоталітарної комуністичної епохи відчули всі теперішні українці. Слід визнати - на Дніпропетровщині губернатору Вілкулу це вдалося. За що, певно, й отримав посаду в уряді.