До 75-річчя великого терору - 5

01 березня 2013, 21:22
Власник сторінки
0
3170

Злочин без кари

Так воно і сталося завдяки колективізації, здійсненої Сталіним, – селяни до сьогодні фактично позбавлені землі і залишаються залежними від влади. "На землю України зло прийшло під виглядом найбільшого добра" і воно не зникло досі, писав Дж. Мейс. Це передусім стосується тої легковірності, з якою прості й освічені маси сприйняли великодержавну комуністичну риторику, приправлену гаслами "земля – народам", "фабрики – робітникам". Насправді ж дослідження показують, що за період 1917-1921 р.р. загинуло внаслідок розв’язаної комуністами війни та репресій понад 8 млн. душ. Лише у Києві, Таганрозі, Криму і в станицях Кубані комуністичний режим приблизно за півтора роки (1918-1919) знищив 1 млн. 700 тис. осіб – фактично суспільну еліту того часу. Взимку 1920 р. у Криму було розстріляно 96 тис. людей. У перші місяці утворення Української Центральної Ради на кількох вузлових станціях було знищено 30 000 офіцерів і старшин українського походження. Водночас 9 000 курсантів-українців було розстріляно у Саратові і Харкові. Це був заздалегідь продуманий випереджувальний удар по українському рухові за незалежність. Механізм масового терору був офіційно узаконений комуністами 05.09.1918 р. Декретом про "червоний терор" як "вищу форму" класової боротьби. Комуністи-ленінці з грудня 1917 до кінця 1919 р. розв’язали й інспірували три агресивні війни проти України. Вони завершилися поразкою українського прагнення до свободи, хоча спорадичний відчайдушний опір проти окупантів тривав ще років три. За період 1921-1922 р.р. понад 10 тис. українських офіцерів, солдатів і представників адміністрації комуністи розстріляли тільки у м. Вінниці за участь у національно-визвольній війні.

Наслідком поразки національно-визвольного руху і втрати української незалежності стало створення міфу про так зване "добровільне" входження до складу СРСР на підставі "Договору про утворення СРСР…" 1922 р. Професор Ярослав Дашкевич ще в 1993 р. науково довів, що маємо справу з фальсифікацією й ошуканством усієї світової громадськості. Насправді цей "договір" слугував лише фіговим листиком для прикриття анексії та фактичної окупації більшовицькою Росією України. Комуністи виявилися неперевершеними майстрами інсинуацій, фальшування, обдурювання і видавання чорного за біле. Я. Дашкевич встановив, що т.зв. "Союзний договір" про утворення СРСР "ніколи не було затверджено і той проект (бо це був проект), що поданий на І-й з’їзд Рад СРСР, ніколи не набрав юридичної сили та в жодному випадку не став підставою існування СРСР". Його ратифікацію і введення у дію було перенесено на 2-й з’їзд Рад, але насправді це ніколи не було зроблено, а тому "Договір" так і залишився на стадії проекту. Проте слушно зауважує Дж. Мейс, що лише "соціальним расизмом Леніна неможливо пояснити суть національної політики більшовиків. Показова щодо цього історія українського національного комунізму. Він виступав із тими ж гаслами, тією ж ідеологією, соціальною платформою, що й російські більшовики". Саме вони й підтримали наступ радянських російських військ у Лівобережній Україні 1919 р., і в цьому так само несуть відповідальність за всі наступні наслідки комуністичного панування.

Народна самоорганізація вилилася у 1917-1923 р.р. у створення організованого збройного опору комуністичним загарбникам, які вторглися в УНР з Росії за наказом Леніна. Війна велася на два російські фронти: з Червоною армією і білогвардійською. Часом виникав ще один фронт – внутрішній з махновщиною. У будь-якому разі, це була національно-визвольна боротьба українців за власну національну державу і широкі громадянські права. Після поразки офіційних збройних формувань УНР, боротьба перетворилася на повстанську. Дуже важливо усвідомити, що збройний повстанський опір почався не у 1942 р. а у 1919-1923 р.р. – його організували отамани Великої України – від Холодного Яру до Слобожанщини і Півдня. Саме досвід цієї повстанської боротьби послужив переконливим прикладом для організованого опору на Західній Україні у роки Другої світової війни. Важливо також розуміти, що ж сталося після поразки українців, адже вони війну програли. Хто тоді її виграв? Відповідь на це питання дав російський кат-загарбник Муравйов, той, хто перший зайняв Україну в ім'я Совєтської Росії. Здобувши Київ у 1918 р., він повідомив Москву, що принесену багнетами його армії владу Совєтів він передав Совєтові України. "Це і є офіційне підтвердження того, що совєтська влада в Україні була накинена російськими багнетами". І знову ж таки, вирішальну роль у конвертації комуністичного інтернаціоналізму в великодержавний російський націоналізм комуністичного ґатунку відіграли Ленін, Троцький, Сталін і керована ними компартія. Колоніальна політика кремлівських комуністів була цілком послідовною і стосувалася всього українського суспільства.

Ось типові слова гвинтика Латинова із таємного рапорту хорунжого Степана Львівського до начальника Військової ліквідаційної комісії від 30 грудня 1920 року: "Більшовики не рахуються зовсім з людністю, поводяться, як з окупованою місцевостею в повному розумінні цього слова. Наплювать, що голодують, хай вимре 75% людності, а не вимре, розстріляємо, – тоді 25 % стане покірною. Нам потрібна сама Україна, людність не потрібна". Покірність. Ось що потрібно було іродам. Що треба ще говорити, які наводити аргументи?

Зараз всі думають що Совєтська влада впала, прийшла демократія. Обман – хохлократія. Вона тільки трансформувалася, завуалювалася, прикрилася. Більшість біля корита – ті самі, що породив їх єдиний член – ЦК-КГБю. Звернемося ще до іншого джерела. Згідно офіційної статистики, у 1925-1926 р.р. частка України у союзному виробництві була такою: 81% вугілля, 68% залізної руди, 77% сталі, 82% цукру і т.п. Вражаючі цифри як для самостійного державного розвитку. Проте в Україні вже цупко вкорінювалася колоніальна влада. Яскраве потвердження тому знаходимо у піднятих з архіву матеріалах. Придивимося, наприклад, до вражаючого документу, направленому групою делегатів ХІІІ Всеукраїнського з’їзду Рад до його президії (28.02.1931 р., м. Харків). Текст документу, з вимогою дати офіційне пояснення на з’їзді, складається з 22 пунктів і викладений на п’яти друкованих сторінках. Наведу лише деякі: Пункт №4: "Чим викликана нинішня централізаторська стихія – ліквідація Наркомземів Союзних республік, переїзд основних трестів з України до Москви, повна концентрація в апаратах Союзних наркоматів – управління промисловістю, науково-дослідних і навчальних закладів?"; № 7: "Хто повинен мати більший бюджет, республіка з 30-ма мільйонами населення чи Московський округ з 5-ма мільйонами? Чому тоді перша у 1929 році мала такий самий бюджет, як друга, у 270 000.000 рублів? Як це треба розуміти і звідки це походить?" (із статті "Геноцид").

Мовчить офіційна статистика про лихі часи, відмовчуються архіви, абсолютно нічого взяти з кишенькової преси. Звичайно, на десятиріччя можна засекретити архіви, можна приховати в глибоких спецсховищах викривальні документи або їх знищити, можна прикритись маревом діалектичного словоблуддя, можна замести сліди злочинів переписуванням по кілька разів історію на догоду диктаторів чи скороминущих ідеологічних божків. А з пам’яттю народу нічого не вдієш. Приходить пора твердого осмислення недавньої історії, правдиво гострих оцінок, ще вчора сакраментальних подій і постатей. Падають догми і плакатні велети, і є надія на повернення добрих імен насправді чесних і мужніх людей. Бо після заборон, утисків, принижень людської гідності пам’ять оживає, відроджується – що б там не було; кожна людина і весь народ хочуть осмислити власне минуле своїми доступними засобами, покладаючись на пропущені крізь себе достовірні історичні факти, на народну мораль і власний досвід пережитого лиха, на природне розуміння добра і зла, правди і кривди. Осмислити, нарешті, що з нами відбулося в близькі, далекі моменти нашої історії? Осмислити і пояснити собі і всьому світові, як могло це статися, що народ враз втратив весь зміст і сенс життя, що душа його зазнала жорсткого шоку, від кого не врятувала ані споконвічна практичність та еволюційне прагнення інстинкту самозбереження. Пограбовані, розтоптані, зламані голодом і жорстокістю влади люди вже не намагалися шукати виходу з цього становища і повністю віддалися на поталу і глумління беззаконня бандитів – яничарів. Як могла прийти підміна суті, що Зло прийшло у масці Добра? Вічно нерозгадане запитання хвилюватиме уми людства: "Як це могло трапитись, чому люди вмирали мовчки? Як? Як? Безліч "Як"? Питань більше, ніж відповідей. Кожен міг би сказати, подібно жителю з Вінницької області Петру Кириловичу Бойчуку, : "Всьому цьому одна назва – злочин. Злочин умисний, спланований і продуманий. Злочин, про який донедавна і сказати вголос не смів. Але люди нічого не забули. У людей добра пам’ять. Вона не дасть забути помилок минулого, щоб вони не повторювались у майбутньому".

Ось іще одне свідчення: "Насамперед беззаконня пожирає совість та справедливість. Потім дружбу і родичання. Аби завмерли співчуття і милосердя. І згасла взаємодопомога. Опісля коса бере самих людей". Чи це і не про наші часи?

Який історик, політик чи соціолог пояснить людську трагедію переконливіше, щиріше, аніж робить це на кількох сторінках учнівського зошита свідок?

Зробивши такий довгий, повністю не вичерпаний, але необхідний вступ, як археологи, почнемо крок за кроком встановлювати, як художники, реставрувати загальну картину цього лихоліття.

Все це, як не дивно на перший погляд, проходило до банального просто. Робили темну справу злодії, як шакали, вночі, коли люди доброї волі з праці відпочивали. Тут і переваги очевидні: приїжджає декілька озброєних проти одного. За час збирання і обшуку, напевне, не збереться біля під’їзду натовп однодумців чи просто зівак, та й ні сусідські будинки, ні міські вулиці не бачать, скільки повезли на ніч у воронках, замаскованих під вивісками "Хліб"; "Продукти" і т.п. А життя продовжувалось, всі вдавали, ніби нічого не відбувається: по тій же асфальтованій дорозі, по якій вночі сновигали воронки, вдень марширує молоде сліпе плем’я із кумачем в руках, квітами і співає: "Как вольно дишит человек"? – писав О.І.Солженіцин в "Архіпелазі ГУЛАГ".

Самі жертви в згоді з оперативниками ведуть себе якомога благородніше, щоб не дати тим, яких поки не чіпають сьогодні, затьмарити існування зникненням приреченого. Іноді арешти здаються ніби грою: стільки вкладено в них надлишкової видумки ситої енергії ледачого і злочинного розуму. І без цього спектаклю жертва б не опиралася, але оригінальність у темній справі приваблює. Це вже в 1945-46 р.р. не було цієї гри, бо теорія сильно полиняла та обсипалося ритуальне пір’я, і виглядав арешт, як звичайна собі убога перекличка. Майже всі, більшість, трималися малодушно, безпомічно, фатально приречено. Зрозуміло, що арешт – це мить різкого переходу з одного стану в інший, це осліплення спалахом і удар, від якого дійсність просувається в минуле, а неможливе стає повнокровною реальністю. Різкий нічний дзвінок, або грубий стук у двері – і попереду розбите і спустошене життя. Ті, хто попав у пащу до них, – назавжди і безповоротно. Не було безіменних, а були люди зі своїм ім’ям, вірою і надіями, і муки найнепомітнішого з них були не меншими, ніж муки того, чиє ім’я ввійшло в історію, бо під кожним могильним каменем, відмічав І.Гейне, лежить ціла історія Всесвіту, мікрокосму.

"В чому вина цих людей?" – запитує і відповідає Ю.Фучик, жертва іншого "ізму". – Перш за все в тому, що вони ні в чому не винні. Просто запах крові, яка безперервно ллється, лоскотить ніздрі двоногих звірів – це їхнє свято, торжество знищення. Свинцева смерть, як чума, розходиться по всій країні і не жаліє нікого. А людина серед цього жаху живе? Неймовірно. Але вона живе, їсть, спить, любить, працює і робить багато речей, які зовсім не в’яжуться і не сумісні зі смертю. Напевне, кожен у глибині душі відчуває гнітючий тягар, але несе його, не згинаючись і не падаючи духом...

Вони шумлять, веселі, блаженно втомлені сонцем, водою. Однієї тільки смерті, яка кожну хвилину підстерігає їх, вибираючи все нові й нові жертви, я не побачив на їхніх обличчях. Вони копошаться, немовби кролики, легковажні і милі. Візьми й витягни одного з них – решта заб’ється десь у куточок, а через мить дивись, уже знову почали свою возню, знову клопочуться і радіють, повні життя".

Політичні арешти весь час відрізнялися саме тим, що заарештовували людей ні в чому не винних, тобто не підготовлених ні до якого опору. Складалося загальне враження приреченості, і уява вимальовувала, що від ГПУ-НКВД-КДБ втекти неможливо. І навіть в розпал епідемії арештів, коли люди йшли на роботу і кожен день прощалися із сім’єю, бо не були впевнені, що повернуться ввечері, – навіть тоді вони не тікали. Органи, частіше за все, не мали глибоких підстав для вибору арештанта, переслідувалася лише ціль конкретної цифри, накиненої зверху. Заповнювати цифри людськими життями могли закономірно і плавно, а могли мати чисто випадковий характер. Кожне місто, район, військова частина отримували контрольні цифри і повинні були виконати їх вчасно. Все решта – від вправності оперативників. Ось буквально кілька прикладів. Новокузнецьк викликав на змагання Томськ: хто більше заарештує "ворогів народу" по першій категорії (розстріл) і по ІІ категорії (10 років без права листування). Так, Томську пропонувалося пустити по першій категорії 10-20 тис. і більше, по ІІ – не менше 20 тис. Томськ став переможцем, за що Овчинніков і отримав орден Леніна. А бувало і таке: прийшла телеграма до Ташкенту, щоб "слали двісті". А вони тільки що вигребли, і ніби нікого брати. Правда, підвезли із району з півсотні. Ідея! Взятих міліцією побутових, перекваліфікувати по 58 статті! Сказано – зроблено. Але контрольної цифри все одно немає. І знову – ідея! Еврика!.. На одній із міських площ цигани самовільно розбили табір. Оточили – і всіх чоловіків від 17 до 60 загребли. План виконано!

В Осетії була видана директива розстріляти по республіці 500 осіб, вони просили добавити, їм дозволили ще 250. Телеграми, злегка зашифровані, передавалися звичайним зв’язком. У Темрюці телеграфістка із святої простоти передала на комутатор НКВД, щоб завтра відправили в Краснодар 240 ящиків мила. Зранку вона дізналась про великі арешти – і здогадалася! Розказала подрузі про телеграму. Тут же бідолашну і посадили. Випадки – один дикіший від іншого, а скільки їх?.?.?..

Загальна невинність породжувала і загальну бездіяльність. Може обійдеться? Хоча не в одного, а в багатьох було розуміння: кожна чесна людина повинна потрапити до в’язниці. Більшість жила надією: якщо ти не винен – то за що ж можуть взяти? Це помилка. Розберуться і випустять. Ти на цілих сто відсотків не винен, це вони – вороги народу. Ти ще розглядаєш Органи як заклад чисто логічний: розберуться і випустять.

Та й чому саме опиратися? Адже арешт складається з маленьких дрібниць: купа численних дрібниць – і через кожного взятого окремо немає потреби і змісту полемізувати і сперечатися, – а всі ці разом дрібниці неминуче і складаються в арешт. Людина, внутрішньо не підготовлена до насильства, завжди слабша за нього. Мало які смільчаки думають миттєво...


далі буде...

Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.
РОЗДІЛ: Пользователи
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.