Морозиво, маршрутчик, кухня і повії

В існування повій не віриш, поки не пересвідчишся в ньому на власні очі. Дівчата з траси були для мене свого роду еквівалентом Діда Мороза. Тільки останнього я так і не побачила...

Я думала, як назвати цей пост, і вирішила просто згадати ключові слова й винести їх у заголовок, щоб кожен знайшов «свій» тег.

Насправді такі неоднорідні дні трапляються нечасто, тому про них хочеться розповісти.

Сьогодні (я ще не лягла, тому «завтра» для мене настане з дзвінком будильника) я нарешті зрозуміла, що весна, - було тепло, сонячно і пахло травою, що біля сходів до Жовтневого палацу. А ще вперше цьогоріч стояла черга до ятки з морозивом. Продавчиня була усміхнена і приємна, протягаючи мені порцію лимонно-шоколадного без глазурі, навіть запросила приходити ще, завчено, але щиро.

Увечері я поїхала в гості до одногрупниці (понаєхавших у Києві стало на одну більше), і від метро мені треба було добиратися в маршрутці. Зі мною іноді трапляється таке, що я сідаю не в те таксі, в яке потрібно. Коли ми їхали через міст, я, згадавши карту і відсутність слів про Лівий берег, подумала, що не гріх би й запитати, чи в потрібному напрямку ми їдемо. Звісно, напрямок був не той. Водій висадив мене на найближчій зупинці, сказав, де сідати на «правильну» маршрутку і повернув гроші за проїзд. Я відмовлялась (по правді кажучи, не надто наполегливо), запевняючи його, що сама винна, адже не спитала дороги на початку поїздки. Водій тільки відмахнувся і віддав мені гроші. 3 гривні – це мало, і це справедлива плата за роззявкуватість. Але 3 гривні – це так багато! Це грошовий еквівалент людяності і чесності. Я не кажу, що ці риси такі дешеві. Вони сьогодні не найпоширеніші (при моїй любові до людей та вірі в них), і тому ми не знаємо їхньої вартості, як не можемо справедливо оцінити цифри на прилавках з екзотичними фруктами, такими ж звичайними і дешевими на Півдні, як в Україні яблука «Білий налив».

В одногрупниці ми пили чай і говорили. Не передаватиму кухонної розмови, вони в усіх дівчат однакові: трохи про роботу, трохи про спільних знайомих, мало про чоловіків, небагато про політику й літературу. Отак я досиділа до «негостьового» вже часу, коли чемний господар запрошує залишитися, а чемний гість біжить на останню маршрутку.

Дорогою від метро я вперше в житті зустріла двох повій. Вони стояли на проспекті в коротких шортах і колготках у сіточку, в черевиках на високих підборах. Біля них зупинився якийсь автомобіль – середнячок, не Лексус, але й не Шевроле, й поки одна з жінок вела переговори з чоловіком, інша відвернулась і скромно мовчала. «Дипломатка» нахилялась у вікно настільки схоже до красунечки Джулії Робертс, що помилки з мого боку бути не могло: це явно не однокласники, що випадково опівночі зустрілись на дорозі. Я йшла собі, здивована враженням від побаченого, а коли озирнулась, «застала» на місці тільки повій.

Звісно, буде лукавством сказати, що я довго думала про те, що змусило жінок обрати такий спосіб заробітку. Опівночі не завжди хочеться філософствувати. Зате я досі думаю, яким зберегти в пам’яті цей день? Першим по-справжньому теплим і від того безтурботним? Сповненим добра чи радісним від того, що в тебе є новий-старий друг? А може, таким, що приніс розчарування? В існування повій не віриш, поки не пересвідчишся в ньому на власні очі. Дівчата з траси були для мене свого роду еквівалентом Діда Мороза. Тільки останнього я так і не побачила (якщо не рахувати переодягнених старшокласників у школі та параду «дідів» на Майдані). Цей день був такою собі моделлю життя: він тішив і розчаровував, був частково запланованим і раптовим. Тому, мабуть, аналізувати його треба пізніше, коли емоції поступляться місцем розважливості.

Але повій я й справді раніше не бачила.