Убий художника

Стас Волязловський: від картин намальованих пенісом до графіки на заплямованих простирадлах

Вперше, коли я почула, що в Херсоні є художник, який малює пенісом, я відразу захотіла на нього подивитися. Ні, не на пеніс, а на художника. Хто він? Який він? Як розмовляє? Як поводиться? Мені захотілося поспостерігати за його приватним простором. Так як пташка може спостерігати за випадковим подорожуючим десь у місті чи парку. Але наші шляхи не перетиналися. Навіть тої осені, коли я вперше приїхала у Херсон для знайомства з куратором Оленою Афанасьєвою та її Центром молодіжних ініціатив «Тотем», а також галереєю В’ячеслава Машницького, яку художник організував у власній квартирі. У мене на Херсон був виділений лише один день. І саме того дня художник, який малює пенісом, був у зоні недосяжності. Стас Волязловський не захотів ні з ким спілкуватися, його телефон був відключений. Олена Афанасьєва, яка працює з ним у ролі куратора, по секрету сказала, що у Стаса важкий характер і якщо мені з ним не вдасться поспілкуватися, це не біда.

Стас Волязловський купається в славі під час нагородження премією Малевича.

Потім я мала кілька неприємних моментів, пов’язаних із публікаціями про Стаса у газеті «Україна молода». Як відомо, цю газету читають здебільшого люди старої закалки, без схвалення епатажу і провокацій. Мені телефонували в редакцію бабусі і обіцяли вбити, якщо я ще раз напишу про художника, який малює пенісом. Але ж не писати про художника – це те саме, що вбити художника. А я десь інтуїтивно відчувала, що за провокацією Волязловського ховається геній. І не помилилася.

Славнозвісна робота, намальована пенісом.

Стас Волязловський після того як намалював пенісом безневинну вазу з квітами, перейшов на графіку на старих простирадлах. Він знаходив їх на смітниках і кульковою ручкою писав правдиву історію України: Віктора Ющенка в образі козака Мамая, Юлію Тимошенко, чудо Путіна,  Михайла Ходоровського в кримінальних татуюваннях. Одним словом, вся правда життя, ні менше, ні більше.
Через кілька років, а точніше у 2010-му, після мого захоплення Стасом Волязловським одного зимового дня рано-вранці я йшла на залізничний вокзал у Львові за квитком на Чернівці. І мені на зустріч з парадних вокзалу вийшов Стас із дружиною. Він підійшов до мене як до першої зустрічної людини у незнайомому місті і запитав, де вулиця Пасічна. Хах, і тут я так легко йому сказала, де Пасічна і відпустила генія.

- Ви художник?
- Так!
- З Херсону?
- Так!
- Ви – Стас Волязловський?
- Так! Звідки Ви мене знаєте? Ви бачили мене по телевізору?
- Ні! А, що Вас показували? З якого приводу?
- Я вчора виграв премію Малевича. Було нагородження. Мене по всіх новинах показували. Так ви цього не знали?
- Ні! Але я Вас вітаю! То тепер Ви їдете у Польщу в Уяздовський замок на резиденцію!

Геніальні простирадла Волязловського.

Волязловський офігів від моєї проінформованості. Він звичайно думав, що я – пересічна львів’янка і не міг навіть уявити, що перша зустрічна людина у Львові виявиться журналістом, який за його творчістю і за премією Малевича стежить з року в рік. Тож я нав’язалася до Стаса у спілкування як мінімум на півгодини, вмовила його пройтися зі мною пішки до Пасічної і показати йому потрібну адресу. По дорозі ми говорили про політику, резиденцію, нові проекти, відпочинок художників на хуторі. Чомусь запам’яталося, як Стас зізнався, що із захопленням читає Сергія Жадана і відчуває з ним глибокий духовний зв'язок. «Я з ним особисто не знайомий. Але по творах бачу, що він не пропаде. По його творах в майбутньому будуть вивчати історію України. У підручниках будуть брехати. А люди, які прочитають Жадана, знатимуть, що насправді робилося в державі і хто є хто», -  розказував Волязловський, йдучи по сірих ранкових вулицях Львова.

Художник В’ячеслав Машницький, який з власної квартири зробив галерею сучасного херсонського мистецтва "Хер.арт", на фоні роботи народної майстрині Поліни Райко. Пліт, розмальований бабусею, вдалося врятувати у Цурюпинську під Херсоном від позбавлених естетичного відчуття сусідів Поліни Райко.

Врешті ми дійшли до Пасічної, знайшли потрібний будинок. На прощання Стас дав мені номер телефону своєї дружини. «Я телефоном не користуюся, на дзвінки не відповідаю. Це не моє. Але моя дружина залюбки відповість на всі Ваші питання. Телефонуйте якщо що!» - Стас потис мені руку і відтоді ми більше не бачилися.

Навіть не знаю, чому я сьогодні про нього згадала. Напевне скучила за його простирадлами. Пора Стасу з новою виставкою у Київ приїжджати, бо телефон дружини, звичайно, що я по дорозі загубила, а Стас і так би трубки не підняв. Можливо, якщо я загадаю бажання, що хочу на нову виставку Волязловського, він відчує це і знову несподівано з’явиться у моєму житті. Буду чекати! Ти так і знай!