Прип’ять – місто-привид, сповнене життям

Дерева й кущі у Прип'яті ростуть практично звідусіль. На вербах жовтіють пухнасті котики. Місто-привид живе своїм життям, і схоже, йому не так і погано без людей.

«Над Прип’яттю світить таке ж сонце, що й скрізь», - я хотіла написати так у блозі, коли ще тільки їхала до Зони відчуження. Я не мала найменшого уявлення про це місто. Так, постапокаліптичні світлини знаменитого колеса огляду і покинутих книжок у школах гуляють Інтернетом. Так, від їхнього перегляду стає моторошно. Але це ніщо порівняно з тим, що ти відчуваєш, коли сам гуляєш вулицями Прип’яті.

Якби ви спитали в мене, чи страшно було, я б не змогла достеменно відповісти. У Прип’яті ти відчуваєш невимовний спокій, поєднаний із цікавістю, десь із жахом. Це як відчуття дитини, яка сама залишилась у будинку. Так, цікаво досліджувати вміст шаф і тумбочок, так, у домі тихо. І так, ти боїшся, що зараз повернеться мама й застукає тебе з її помадою або в її вихідних лакованих чобітках, у яких ти ледь тримаєшся, намагаючись установити принаймні хитку рівновагу.

Прип’ять (я була тільки в центрі, тому описую його) вражає своєю компактністю. Якоюсь мірою місто подібне до іграшкового: на відстані ста метрів один від одного розташовані будинок культури, ресторан, готель, кінотеатр і парк з атракціонами. Немало в Прип’яті багатоповерхівок. Звісно, це не хмарочоси столиці чи обласних центрів, але своєю висотою вони ідеально вписуються в загальну картину. Стоячи на побитих сходах, що ведуть до будинку культури, думаєш про те, що місто, вочевидь, було бездоганним, і що до нього не можна було залишитися байдужою. Якби не аварія на ЧАЕС, Прип’ять сьогодні стала б одним із елітних міст. Квартири тут коштували б дорого, будинки у передмісті чи в селах поруч – іще дорожче.

Але вибух був. І Прип’ять стала містом-привидом – покинутим і занедбаним. Хоча асфальт, як і в Чорнобилі, ідеальний. Будинки, на перший погляд, теж непогані. Хоча проводжаючі застерігають: усередину не заходити, бо можете там і лишитися, придавлені стелею. Але ж усілякі заборони – то не для українців. Я зайшла всередину крамниці № 1«Радуга». Вивіска з назвою та словами про те, що мене раді обслужити, збереглась у гарному стані, тільки кольори вицвіли. У крамниці стоять гарні, як для середини 80-х, лаковані меблі, цілі кілька листів скла. На одному зі столів лежить розгорнутий журнал для інструктажу з датами та підписами. Він теж гарно зберігся. Єдине, що прикро вражає в магазині, - прояви новітньої цивілізації. Люди, які тут бувають, вочевидь, не мають ні краплі поваги до історії або хочуть зробити свій внесок у неї, кинувши пляшку з-під соку, недопалок чи навіть пляшку з-під горілки (хоча вживати алкоголь у Зоні заборонено). Дякую хоча б за те, що презервативи не валяються.

На центральній площі стоять блакитні пластикові урни, на яких – наліпка, що кількома мовами просить не засмічувати місто відходами ХХІ століття. Думаю, зайвим буде, якщо я скажу, що біля урн валяються усілякі обгортки з-під чіпсів.

У Прип’яті я також побувала в школі, що в центрі. Там мене вразили майже невицвілі плакати песиків на дверях класів та мало стільців у актовій залі. Вочевидь, мародерам були дуже потрібні цілі ряди безкоштовних радіоактивних стільців. Це ж мрія!

А ще аж до розпачу вразила мене лялька, покинута на вікні. Пупс у біленьких трусиках і з красивими очима та віями. Лисий. Мені це здалось глибинною алюзією з випадінням волосся від хіміотерапії.

У центрі міста також збереглись такі високі стовпи із чотирма чотирикутними стендами на них. Там теж, майже невицвілі, якісь цілком совкові тексти про Леніна і компанію.

У Прип’яті мене також вразила величезна кількість дерев та кущів. Вони ростуть практично звідусіль. На вербах жовтіють пухнасті котики, такі ж, як і скрізь. Місто-привид живе своїм життям, і схоже, йому не так і погано без людей.