Нам потрібна зріла опозиція (Погляд збоку на акцію «Вставай, Україно!» в Києві)

Мені шкода, що українці не виробили дієвого способу боротьби зі злом, окрім заклинання «Слава нації! Смерть ворогам!»

Хай закидають мене камінням усі опозиціонери, патріоти і просто активні (у гарному сенсі) громадяни, але на акцію «Вставай, Україно!» в Києві я не пішла. Головна причина в тому, що я працювала. Хоча…

Ще рік тому я би вмирала і «скігліла», що всі найцікавіші акції проходять у Києві, що там вершиться доля країни. Зараз я все ще переконана, що все в Україні залежить від столиці. Ба, не від неї, бідолашної, а від кількох установ. Тих, де узурпувало владу донецьке земляцтво.

Але про все по черзі.

Я була на роботі (працюю в одній організації з офісом на Хрещатику) і чула та бачила мітинг опозиції. Хлопці й дівчата (не плутати зі школярами), дяді і тьоті, навіть дідусі з бабусями з прапорами, у білих опозиційних бейзболках та з мінеральною водою чи морозивом у руках (не зима все-таки) ішли собі, шукали очима один одного, привітно розмовляли з такими ж мітингуючими. Не хочу ідеалізувати цих людей, але, окрім тисняви в метро, ніяких «гріхів» я за ними не помітила.

До речі, про метро. Сьогодні близько 12.00 я їхала з Майдану до Олімпійської. Такої кількості «Беркуту» ще ніколи в житті не бачила. Концентрація силовиків на кілька квадратних метрів переходу на Майдані перевищувала всі допустимі (і недопустимі) норми.

Пісень мітингувальники слухали патріотичних, без кінця скандували «Слава Україні! Героям слава!», «Банду геть!» та «Міліція з народом». Мені стало гірко. Я вже вийшла з того віку, коли здається, що крики «Слава Україні!» здатні змінити історію, зробити нашу країну заможною, а народ – щасливим. У 16 я б це з’їла. І навіть у 20. Зараз, у 24, хочеться чогось матеріальнішого. Мені шкода, що українці не виробили дієвого способу боротьби зі злом, окрім заклинання «Слава нації! Смерть ворогам!». Ворогам смерть, гаразд. Але сама вона не настане. Це я не до того, що треба убивати всіх і вся тут і зараз. Це я до того, що 200-кілограмова панянка може, звісно, повторювати тисячу раз на день «Я струнка і приваблива», але якщо вона не стане їсти менше, не займеться спортом (причому активно), кілограми самі собою нікуди не подінуться. Якось так.

Щоби слава нації була, ту ж націю треба славити. Не на словах, а на ділі. Треба писати гарні українські книжки, знімати гарні українські фільми, робити гарні українські літаки й автомобілі.

А боротися зі злом треба конкретно. Не повторювати, як мантру, прописні істини, а скласти перелік того, що хочеться здобути. Для прикладу, у Греції чи Франції, коли бюджетникам не видають зарплату, вони виходять і вимагають свої ж гроші. Тому потуги опозиції й грайливі заяви на зразок «Ми визначилися з кандидатом, але ще подумаємо і скажемо пізніше, хто це буде» нагадують не конструктивну боротьбу, а колупання печі сільською Огапкою чи Явдохою, коли її прийшли сватати. У 24 мені від опозиції, за яку я, до речі, голосувала, хочеться конкретних дій (як-то вимог від влади скасувати пенсійну реформу чи припинити приватизацію обленерго), а не галасу з нічого і бурі в склянці.

Але незрілість української опозиції – тема для іншої, тривалої розмови.

Хочу сказати кілька слів про антифашистів. Обличчя Південно-Східної України – чьоткіє пацанчікі в адідас навіть «перевиправдали» мої сподівання. Вони не тільки по-бидлячому розкидали сміття на вулицях Києва, а ще й били інших мітингувальників. Проте найдужче мене вразило те, що під роздачу потрапили й журналісти. Звісно, в мене ніколи не було ніяких ілюзій щодо недоторканності й окремості колег, але щоб отак цинічно укількох товкти молоду жінку… А ще щоб на рівних розмовляти з міліцією і казати «свої»…

Я сподіваюсь, що сьогоднішні події стали останньою краплею для певної кількості українців. Але я не впевнена, що вони вийдуть і виллють ці останні краплі на майдани, як у 2004. Проте навіть якщо народ повстане, я не впевнена, що опозиція зможе спрямовувати силу в потрібне русло…