Життя людей з інвалідністю: теорія і практика.

Теорія і практика в Україні зазвичай дуже відрізняються. Проте є громадяни, життя яких повністю залежить від того, чи спрацює теоретичний закон в практичних реаліях.

  В Україні соціальна сфера перебуває в стані повільної деградації, що є очікуваним наслідком розвитку нашої економіки. В цій ситуації люди з інвалідністю найбільше відчувають неспроможність чи навіть тиск держави, оскільки наше життя великою мірою залежить від соціуму, при чому не лише в фінансово-матеріальному стані, але й в моральному плані також.

Ми можемо скільки завгодно говорити про «вдалі кроки», якими є законодавча база, конвенції і так далі… Проте єдине питання залишається, а чи дійсно у нас є реальне усвідомлення проблем і потреб людей з особливими потребами.

Сьогодні пропоную розглянути кілька статей нашої законодавчої бази, яка б мала захищати людей з особливими потребами, просто для того, щоб кожен з нас зміг надалі свідомо підходити до розуміння закону. Як юрист з багаторічним досвідом, я не перестаю повторювати: ми повинні знати власні можливості, бачити білі плями закону, знати інструменти захисту власних прав.

Отже, базовими законами для нас є Закони України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам», «Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам». Окрім того українське суспільство прийняло принципи життя «Конвенції про права інвалідів».

Проте людей з інвалідністю досі заганяє в кут безвихідності негласна політика бездіяльності або ж іще гірше – оманлива імітація діяльності.

Я, як юрист, на собі відчуваю ледь не кожен день, що таке робота законів європейського стандарту в українських реаліях.

Отже, давайте розглянемо нашу теорію на практиці.

Почнімо з базового Закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні». Надзвичайно цікаві гарантії дає держава у статті 21.

 Стаття 21. Держава гарантує інвалідам дошкільне виховання, здобуття освіти на рівні, що відповідає їх здібностям і можливостям.

 І далі по тексту:

«Дошкільне виховання, навчання інвалідів здійснюється в загальних або спеціальних дошкільних та навчальних закладах.»

 І тут я хочу звернути увагу на слово «загальних». Мені цікаво, на які висновки психолога або ж професійного соціального працівника опиралася людина, яка прописувала цей закон?

Чи є розуміння того, якої моральної, а можливо і фізичної шкоди, може завдати здорова дитина хворій. Якщо у нас дорослі люди з інвалідністю все своє життя борються за рівність прав, толерантність і суспільне сприйняття, то що буде відбуватися у цьому дитячому садку, де діти помітять в іншій дитині певний недолік. В такій дитині на все життя сформується комплекс неповноцінності, який потім жодна психологічна методика не зруйнує.

Тільки нещодавно цю проблему почали вивчати у педагогічному середовищі. Наразі існують напрацювання інклюзивних методик освіти – включення дитини з особливими потребами у нормальне соціальне середовище починаючи із дитячого садка. За висновками психологів загальнодержавна стратегія інклюзивності могла б через 10-15 років викорінити проблему дискримінації та неприйняття людей з інвалідністю в українському суспільстві.

Як теоретик, я повністю підтримую цю технологію, тільки як практик, у мене питання, яким чином в наших дитячих садках, з яких через низьку заробітну плату звільняються навіть педагоги з 20-річним стажем, будуть заробляти собі на життя висококваліфіковані молоді спеціалісти, які розумно виховають толерантність в дітях.

І далі щодо виконання закону. Заради справедливості варто сказати, що потенційно можуть бути створені і спеціалізовані дошкільні заклади, проте у мене виникає питання: де вони? Дивлячись на Київ, можемо сказати, що іде утиск або закривання цих закладів державою.

Відсутність спец. закладів дошкільного виховання – це перший крок до асоціалізації дитини з інвалідністю: вона позбавлена зовнішнього світу, можливості до спілкування з іншими дітьми та нормального розвитку.

І ще кілька пунктів 21 статті, які дивним чином замість можливостей і перспектив створюють проблеми і питання.

  «Навчальні заклади надають освітні послуги інвалідам нарівні з іншими громадянами, у тому числі шляхом створення належного кадрового, матеріально-технічного забезпечення та забезпечення розумного пристосування, що враховує індивідуальні потреби інваліда.»

 По-перше, надання послуг на рівні з іншими громадянами. А нозологія захворювання, а індивідуальний підхід, а специфіка потреб?

Такі загальні фрази закону вводять в оману батьків, і дискредитують цей закон перед юристами.

По-друге, питання «належного кадрового забезпечення та розумного пристосування». Яка інструкція для дій? От прийшла мама з дитиною з інвалідністю до дитячого садка. Дитсадок повинен одразу ж взяти на роботу інструктора з ЛФК, реабілітації? Чи за елементарним прикладом вирішення таких проблем вчитель з фізкультури, який не є професіоналом у цій сфері, буде надавати «кваліфіковані» послуги дитині? І навіть в такій ситуації наріжним каменем залишається питання фінансування, оскільки індивідуальні заняття повинні все одно фінансуватися.

Перейдемо до дорослих проблем, які також передбачив закон, зроблений за європейськими стандартами.

 Стаття 27. Планування і забудова населених пунктів, формування мікрорайонів, проектування, будівництво і реконструкція об'єктів фізичного оточення без пристосування для використання інвалідами не допускаються. Зазначена діяльність здійснюється з урахуванням думки громадських організацій інвалідів.

У разі якщо діючі об'єкти неможливо повністю пристосувати для потреб інвалідів, за погодженням з громадськими організаціями інвалідів здійснюється їх розумне пристосування з урахуванням універсального дизайну.

Зараз на елементарних прикладах. Чи всі банки, каси комунальних платежів, банкомати доступні для колясочника? І я ні в якому разі не називаю пандус, в сторону якого відкриваються двері і просто можуть збити коляску, формою пристосування. Це не для інваліда. Це зроблено для держави, звітності, уникнення штрафів, для чого завгодно, тільки не для людей з обмеженими можливостями.

До речі, суміжне питання законодавства – це інформаційна політика, здорова пропаганда, мінімальне роз’яснення проблем. Все це могло б закріпити, підтримати і зробити реально дієвим  закон в нашому суспільстві.

Але у нас, на жаль, нездорова пропаганда замінює реальні дії.

Чи знаєте ви перехід на Майдані незалежності? Так от там зробили підйомник для людей з інвалідністю за 3 млн євро. А тепер найбільший парадокс наших реалій. Цей підйомник не працює, бо зняли двигун і кудись вивезли із прекрасною аргументацією: переживають, щоб не вкрали.

Знаєте, зараз я переконаний, що юристи в нашій країні не лише мають вміти захищати людей з інвалідністю, але й повинні навчити їх самостійно захищати власні права на основі закону України, який є обов’язковим до виконання всіх державних органів.

А ще у мене не лише як у юриста, але як і у власника юридичної фірми, захоплення викликає ще один пункт тієї ж статті 27:

 Фінансування зазначених заходів здійснюється за рахунок власників (балансоутримувачів)  об'єктів або орендарів згідно із договором оренди.

 Це продовжується мова про проектування місць фізичного оточення. Звичайно, в нашій країні будуть ненавидіти інвалідів, адже велику частину своїх функцій держава переклала на власників нерухомості. Тобто підприємець, який сплачує в державу податок, який виживає в часи кризи, повинен витрачати гроші на те, що йому за великим рахунком і непотрібно. Жодних дотацій і заохочень. Ну щоправда нам «Євро» дещо допомогло: конкурси «Безбар’єрна Україна», складання рейтингів доступності трохи підштовхнули бізнес до дій. Але ж держава, яка регулює взаємостосунки у соціумі або повинна проводити систематичну роз’яснювальну роботу, щоб кожен перейнявся проблемою, або виділяти кошти і РОБОТИ те, на що виділяє кошти.

Аналогічна ситуація повторюється із транспортом.

 Стаття 28. Підприємства, організації  та фізичні особи - підприємці, що здійснюють транспортне обслуговування населення, зобов'язані забезпечити спеціальне обладнання транспортних засобів, вокзалів, аеропортів та інших об'єктів, яке б дало змогу інвалідам безперешкодно користуватися їх послугами.

 Я перепрошую, але як ФОП, який має у власності кілька автобусів «Богдан», або найнятий на роботу у «КиївПасТранс», може пристосувати ці автобуси. Або ж чому «КиївПасТранс» не пристосовує старі тролейбуси і трамваї для колясочників? Тобто ви відчуваєте безглуздя? Замість того, щоб такі зобов’язання покласти на виробників транспортних засобів і надати фінансові дотації на облаштування, ми тиснемо на підприємців-власників.

Зараз я піднімаю це питання, оскільки я розумію і маю сподівання, що юристи, не лише виконують закон і роз’яснюють його громадянам та бізнесу, але, можливо, беруть участь у розробках певних законодавчих актів, надають консультативні послуги законотворцям. І тому я хочу, щоб всі ми глибоко розуміли проблемні питання, які покликаний вирішити закон. Щоб ми виходили із системи розрізнення теорії і практики. Щоб красиві безглузді фрази на папері не ставали кошмарними реаліями для людей, які потребують перш за все розуміння, а вже потім всього іншого.