Тарас Шевченко і народна пісня

"З народного мистецтва, з фольклору, з народної пам’яті, мов з чистої криниці, ще дитиною черпав Тарас знання про давноминулі віки. Народною піснею вкинуто було в душу Тараса промінчики вічної краси,

Українська пісня – це найцінніший духовний скарб нашого народу, наша гордість, що з давніх – давен прославила Україну на весь світ. Як писав М. Стельмах: «Украïнська народна пiсня, увiбравши в себе i гро­зовий, i барвiнковий ласкавий свiт, iсторiю i побут, болючi роздуми i найнiжнiшi почуття, воiстину генiально поєднала пристрасне й  емоцiйне слово з незбагнен­ним чаром, з незбагненними таємницями мелосу...». Вона супроводжує українця з моменту народження і до самої смерті. У кожній пісні втілені усі людські почуття, оспівані найважливіші історичні моменти і події, кожна пісня відкликається у нашій душі і зачіпає струни щастя чи горя, радості чи смутку, гордості або зневаги. На жаль, зараз гине наша матеріальна культура, забувають українці й про свої духовні цінності,  у тому числі і пісню, але все одно у важливі хвилини нашого життя ми обов’язково звертаємось до неї. Зокрема часто зверталися і звертаються до української пісні наші письменники і поети. Іван Франко казав у «Мойсеї»: «Задармо в пісні твоїй ллється туга і сміх дзвінкий і жалощі кохання, надій і втіхи світляная смуга?». Свою найкращу повість «У неділю рано зілля копала» Ольга Кобилянська побудувала на відомому мотиві народної пісні «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Використовуючи сюжет цієї ж пісні, Ліна Костенко створила роман у віршах «Маруся Чурай». Але народні пісні не тільки надихали літераторів, вони, перш за все, звеселяли сірі будні українців, були розрадою в тяжку годину, поліпшували настрій, полегшували важку працю. Але мабуть, найбільшим прихильником української народної пісні був і залишається великий поет, український геній і борець за національну свободу українців Тарас Григорович Шевченко. Колись він пророчо написав:

«Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине.

От де, люди, наша слава,

Слава України.»

      Шевченко кохався в українській пісні ще змалечку. Він використовував її як фундаментальне зерно для своїх літературних шедеврів. За переказами сучасників, "Шевченко дуже любив народні пісні, знав їх без ліку і переймав з одного разу: аби де почув нову пісню, одразу візьме її на голос і всю її знає". В.Г Шевченко згадував:

"Я не знаю чоловіка, котрий би любив наші пісні більш, ніж Тарас. Оце було як тільки ввечері вернуся я з роботи додому, зараз Тарас і веде мене в садочок і давай співати! Найлюбішою піснею Тараса була: "Ой зійди, зійди, зіронько вечірняя..." Скінчивши цю пісню, він зараз починав другу: "Зійшла зоря ізвечора, не назорілася, прийшов милий із походу, я й не надивилася". Тарас Григорович не тільки знав і вивчав пісні для власного задоволення. У 1846 р. «Комиссия для разбора древних актов» відрядила генія на Правобережну Україну, щоб він не тільки робив замальовки пейзажів і архітектури, а також записував почуті пісні. Так, у нього назбиралось купа списаних піснями зошитів і в Оренбурзі при допиті у 1850 році, його звинуватили в зберіганні цих зошитів, написаних на малоросійському наріччі. Найбільше поет цікавився піснями про кріпацтво, козаків, ватажків селянських повстань, особливу увагу приділяв гайдамацьким пісням. У поемі «Гайдамаки» Шевченко постійно використовує народну пісню, а до IX розділу як епіграф використовує рядок із його улюбленої пісні «Ой поїжджає по Україні та козаченько Швачка». Також згадує він там і інші пісні: «Не дивуйтеся дівчата», «Як була я молодою». У своєму щоденнику автор не раз згадував і героїв селянських повстань, Шевченко захоплюється Устимом Кармелюком і 20.05.1958 у своєму щоденнику записує про нього 7 рядочків пісні, також занотовує він і пісню про смерть цього видатного борця.  Важливе місце у творчості Тараса Григоровича займають пісні про рекрутчину. Так, у своїх творах «Москалева криниця», «Рано-вранці новобранці» та «Сова» автор постійно використовує образи і висловлювання з рекрутських пісень: «У неділю вночі//Зібралися багачі-//Стали раду радити//Кого в некрути взяти». У «Наймичці» Шевченко використовує народні пісні «Ой, жила вдова» та «Упилася я». Не забуває Тарас Григорович і про історичні пісні, часто згадує пісні про Морозенка,  Кубанські справи. «Ой, Боже, наш милостивий» - ще один шедевр, де автор чітко змальовує історичні події, згадує козаків і Чорне море. У його щоденнику можна знайти пісні і про Семена Палія, Мазепу, були там і думи про Олексія Поповича, бурю на Чорному морі. Шевченко у поемі «Великий льох» демонструє своє знайомство зі збірником пісень М.Максимовича, коли він згадує про Ясси і Жовті води. Згадує Шевченко одну із своїх найулюбленіших побутових пісень у передмові до «Кобзаря» та у поезії «До Основ’яненка», а саме пісню «Ой не шуми, луже…». Хизується поет і знанням жартівливих і весільних пісень, у «Сотнику» він згадує пісні «У город вчотирьох» та «Якби мені крила…».

    Усю свою творчість автор невпинно поєдную з народністю і народною піснею. Читаючи його поезії ми постійно зустрічаємо образи з пісень: парубка у журбі він характеризує як «явір зелений», дівчину сміливо називає «червона калина», пугач як і в народ одних піснях у нього є символом смерті і вісником біди. Використовує геній і пісенні епітети: орел сизокрилий, карі очі, козак чорнобровий; порівняння: «як тополя серед поля», «не русалонька блукає, то дівчина ходить» («Причинна»). Шевченко глибоко цікавився українською піснею, він возвеличував її, беріг як найдорожчій скарб нашого народу. Його захоплення збиранням фольклорних доробків і народних духовних цінностей викликає не абияку повагу, і є чудовим прикладом того, як треба любити і оберігати свою країну та її культуру.