Майстер пера
Чесно кажучи, вперше почула про Гаруна Токака з місяць тому, отримавши від викладача
історії в університеті його книгу «Вони не дочекалися світанку». Коли побачила
назву і обгортку, де зображені вершники з кіньми на скаку,
у голові одразу виникла можлива тема творчого доробку цього чудового турецького
письменника – тема війни. Я майже вгадала. Ця книга – це збірник 26 коротких
історій і нарисів про людей з різних кутків світу, які присвятили своє життя
вічним цінностям: любові, честі, гідності, патріотизму і віддачі. Які стали
героями, але на жаль, їх імена не увіковічили у пам’яті людства. Ці герої
воювали на своїй війні – війні за матір, чоловіка, дитину, учня, хворого, за
чужу країну чи за свій народ. Переживання матерів за своїх синів і доньок,
страждання розлучених коханих, самопожертва заради рідних чи самопосвячення
вчителів ради своєї місії – бути наставником для тих, хто цього потребує, нести
вогонь знань туди, де він згас чи ще взагалі не був запалений – ось ті нитки,якими
переплів Гарун Токак свою книгу.
Було несподівано, що людина
іншої віри, іншого світу культури і життя, буде так закохано відзиватись про
Україну, Київ чи український народ. Я думаю, читаючи ці оповідання, український
читач зможе одразу провести паралелі з долею нашого народу. Хіба не чекали наші
жінки своїх дітей з війни, чоловіків з фронту; хіба не страждали материні серця
від болю, що дитина їде на чужину чи не тікали українці за кордон в пошуках
щастя і блага – шукали, чекали і проливали жгучі сльози. Я вважаю, що ще однією
особливістю цієї книги є мова,якою вона написана. Звичайно, ми читаємо
український переклад,але суть – одна. Українська мова додала сентиментального
відтінку, автор використовує влучні і доцільні епітети, порівняння, метафори,
що допомагають глибше подорожувати читачеві сторінками книги.
Кожна історія пробуджує у читача
співчуття до долі героя: постійне питання життя і смерті, вірності і
самовіддачі спонукають нас, глядачів паперового кіно Токака, задуматись над
своїм життям, над своєю роллю у суспільстві і житті інших людей. Однією зі сцен
була історія «Повернення додому», де тісно переплітається українське з
турецьким. Автор називає нашу країну Батьківщиною Роксолани, відкрито висловлює
любов до України, Києва, української сім`ї. Але головним героєм є не автор, не
Роксолана, а відомий турецький поет Ях`ї Кемаль, літературний вечір якому було
присвячено у стінах Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка.
Людина,яка поїхала у пошуках волі і незалежності до Європи,але яка не змогла
жити без своєї Батьківщини і повернулась додому. Людина,яка непокоїлась за
Анатолійські землі, яка переживала тривалі роки національної скорботи і болю
всім серцем і душею. Але Кемаль не втрачав надії і вірив до кінця. І не
даремно, національна боротьба скінчилась перемогою. Хіба не відбивається ця
історія болем і розумінням у пам’яті українців?!
Неможливо оминути наступну
сцену паперового кіно Гаруна Токака « Вони не дочекалися світанку». У цій
історії переплітаються дві нитки: нитка гордості за свою країну і нитка болю
батьків за свого сина. Автор пишається тим, що прибув до Казахстану,
батьківщини своїх предків, що Туреччина і Казахстан підтримують теплі і дружні
відносини: «…коли Казахстан було оголошено незалежною державою, першим
зателефонував покійний президент Туреччини Тургут Озал зі словами: « Брате, я
не міг дочекатись світанку, я такий щасливий»». На цьому щаслива нота
закінчилась. Автор зустрів там батька Ясіна – справжнього героя-вчителя, який
урятував на чужині свого учня. Ясін знав, що він відповідальний за юне життя, і
жорстокі руки Уралу не відпустили його. Тіло батькам не віддали, казахи
сказали: « Ми хотіли б цей молодий паросток,який віддав своє життя за життя наших дітей, посадити в наших землях,
щоб він, наче прапор, розвівався в наших степах».
Це один відголосок у серцях
українців знайде історія « Останній погляд на любов». Тема примусового
розлучення закоханих хвилює й до сих пір наш народ. Історія розповідає як сотні
людей відірвали від рідних домівок, рідної землі та коханих і родичів. Ми
продивляємось історію про Галлюханим і Джемаль-бея (навіть імя Галлюханим трохи
нагадує наше українське - Галя), яких доля розлучила і сама ж звела,але вже на
одрі смерті. Галлюханим була вагітною, народила і виховала сина Джемаль-бея,
але жодної секунди її не покидала думка, що її коханий повернеться до неї. Так
і сталось. Через кільканадцять років син з допомогою долі знайшов свого батька
і привів до матері, яка дочекавшись свого «сонячного сяйва», заплющила свої очі
назавжди. Війни, репресії, національне гноблення розбивали серця закоханих
українських пар: наші жінки роками чекали своїх чоловіків з поля битви, живих
чи мертвих,але чекали; українська жінка,якщо любила, то назавжди, вона йшла до
Сибіру, за Урал за своїм коханим; чоловіки ж готові були кинутись у вогонь за
жіноче серце, битись із життям на смерть, але бути лише зі своєю коханою.
Я б дуже хотіла, щоб кожен
українець прочитав цю книгу і замислився над долею України, свого народу і
своєю. Кожна історія вчить нас мудрості, дає багато матеріалу для
переосмислення, надихає на подвиги і вчинки. Гарун Токак – майстер пера,
талановитий автор, який викликає повагу і любов з боку читачів, і достойний
того, щоб читали його творчі шедеври.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.