"З народного мистецтва, з фольклору, з народної пам’яті, мов з чистої криниці, ще дитиною черпав Тарас знання про давноминулі віки. Народною піснею вкинуто було в душу Тараса промінчики вічної краси,
Українська пісня – це найцінніший духовний скарб
нашого народу, наша гордість, що з давніх – давен прославила Україну на весь
світ. Як писав М. Стельмах: «Украïнська народна пiсня, увiбравши в себе i грозовий,
i барвiнковий ласкавий свiт, iсторiю i побут, болючi роздуми i найнiжнiшi
почуття, воiстину генiально поєднала пристрасне й емоцiйне слово з незбагненним чаром, з
незбагненними таємницями мелосу...». Вона супроводжує українця з моменту
народження і до самої смерті. У кожній пісні втілені усі людські почуття,
оспівані найважливіші історичні моменти і події, кожна пісня відкликається у
нашій душі і зачіпає струни щастя чи горя, радості чи смутку, гордості або
зневаги. На жаль, зараз гине наша матеріальна культура, забувають українці й
про свої духовні цінності, у тому числі
і пісню, але все одно у важливі хвилини нашого життя ми обов’язково звертаємось
до неї. Зокрема часто зверталися і звертаються до української пісні наші
письменники і поети. Іван Франко казав у
«Мойсеї»: «Задармо в пісні твоїй ллється туга і сміх дзвінкий і жалощі кохання,
надій і втіхи світляная смуга?». Свою найкращу повість «У неділю рано зілля копала» Ольга Кобилянська
побудувала на відомому мотиві народної пісні «Ой не ходи, Грицю, та й на
вечорниці». Використовуючи сюжет цієї ж пісні, Ліна Костенко створила роман у
віршах «Маруся Чурай». Але народні пісні не тільки надихали літераторів, вони,
перш за все, звеселяли сірі будні українців, були розрадою в тяжку годину,
поліпшували настрій, полегшували важку працю. Але мабуть, найбільшим прихильником української народної пісні був і
залишається великий поет, український геній і борець за національну свободу
українців Тарас Григорович Шевченко. Колись він пророчо написав:
«Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине.
От де, люди, наша слава,
Слава України.»
Шевченко кохався в українській пісні ще
змалечку. Він використовував її як фундаментальне зерно для своїх літературних
шедеврів. За переказами сучасників,
"Шевченко дуже любив народні пісні, знав їх без ліку і переймав з одного
разу: аби де почув нову пісню, одразу візьме її на голос і всю її знає". В.Г
Шевченко згадував:
"Я не знаю чоловіка,
котрий би любив наші пісні більш, ніж Тарас. Оце було як тільки ввечері вернуся
я з роботи додому, зараз Тарас і веде мене в садочок і давай співати! Найлюбішою
піснею Тараса була: "Ой зійди, зійди, зіронько вечірняя..." Скінчивши
цю пісню, він зараз починав другу: "Зійшла зоря ізвечора, не назорілася,
прийшов милий із походу, я й не надивилася". Тарас Григорович не тільки
знав і вивчав пісні для власного задоволення. У 1846 р. «Комиссия для разбора древних
актов» відрядила генія на Правобережну Україну, щоб він не тільки робив замальовки
пейзажів і архітектури, а також записував почуті пісні. Так, у нього
назбиралось купа списаних піснями зошитів і в Оренбурзі при допиті у 1850 році,
його звинуватили в зберіганні цих зошитів, написаних на малоросійському
наріччі. Найбільше поет цікавився піснями про кріпацтво, козаків, ватажків
селянських повстань, особливу увагу приділяв гайдамацьким пісням. У поемі «Гайдамаки»
Шевченко постійно використовує народну пісню, а до IX розділу як епіграф використовує рядок із його улюбленої пісні «Ой поїжджає
по Україні та козаченько Швачка». Також згадує він там і інші пісні: «Не
дивуйтеся дівчата», «Як була я молодою». У своєму щоденнику автор не раз
згадував і героїв селянських повстань, Шевченко захоплюється Устимом Кармелюком
і 20.05.1958 у своєму щоденнику записує про нього 7 рядочків пісні, також занотовує
він і пісню про смерть цього видатного борця. Важливе місце у творчості Тараса Григоровича
займають пісні про рекрутчину. Так, у своїх творах «Москалева криниця», «Рано-вранці
новобранці» та «Сова» автор постійно використовує образи і висловлювання з
рекрутських пісень: «У неділю вночі//Зібралися багачі-//Стали раду радити//Кого
в некрути взяти». У «Наймичці» Шевченко використовує народні пісні «Ой, жила
вдова» та «Упилася я». Не забуває Тарас Григорович і про історичні пісні, часто
згадує пісні про Морозенка, Кубанські
справи. «Ой, Боже, наш милостивий» - ще один шедевр, де автор чітко змальовує
історичні події, згадує козаків і Чорне море. У його щоденнику можна знайти
пісні і про Семена Палія, Мазепу, були там і думи про Олексія Поповича, бурю на
Чорному морі. Шевченко у поемі «Великий льох» демонструє своє знайомство зі
збірником пісень М.Максимовича, коли він згадує про Ясси і Жовті води. Згадує
Шевченко одну із своїх найулюбленіших побутових пісень у передмові до «Кобзаря»
та у поезії «До Основ’яненка», а саме пісню «Ой не шуми, луже…». Хизується поет
і знанням жартівливих і весільних пісень, у «Сотнику» він згадує пісні «У город
вчотирьох» та «Якби мені крила…».
Усю
свою творчість автор невпинно поєдную з народністю і народною піснею. Читаючи
його поезії ми постійно зустрічаємо образи з пісень: парубка у журбі він характеризує
як «явір зелений», дівчину сміливо називає «червона калина», пугач як і в народ
одних піснях у нього є символом смерті і вісником біди. Використовує геній і
пісенні епітети: орел сизокрилий, карі очі, козак чорнобровий; порівняння: «як
тополя серед поля», «не русалонька блукає, то дівчина ходить» («Причинна»). Шевченко
глибоко цікавився українською піснею, він возвеличував її, беріг як найдорожчій
скарб нашого народу. Його захоплення збиранням фольклорних доробків і народних
духовних цінностей викликає не абияку повагу, і є чудовим прикладом того, як
треба любити і оберігати свою країну та її культуру.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.