Або котяча юшка за наукову роботу
Усе життя Анатолій мріяв вивчитися на інженера – констуктора, науковця, який розробляє сучасні складні радіотехнічні чи то електронні прилади. Доля сприяла йому, хоч і ріс без батька, завдяки війні. Доля Дітей війни мабуть знайома багатьом з фільмів. Дякуючи, що освіта, як середня так і вища, були тоді безкоштовними, як і медицина, тощо, - мрія Анатолія збулась. Розробив він чимало прецізійних вимірювальних приладів, які серійно вироблялись промисловістю СРСР. Користувались цими приладами в Радянському Союзі та за його межами; його портрет був в журналі “Машприборінторг”. Згодом він займав посаду начальника конструкторського бюро на режимному підприємстві, та інші посади, що були до душі. Майже 30 років він займався науководослідною роботою на закритих режимних підприємствах, маючи відповідну форму доступу до секретних науково технічних матеріалів, розробив низку складної метрологічної апаратури щодо тестування аналогових мікросхем для космічних програм. Має декілька авторських свідоцтв на винахіди. Все змінила перебудова, яка зламала долі багатьом трудящим. Вийшов на пенсію у 2000 році, маючи трудовий стаж майже 40 років. Згодом з’я вився Закон Л. Кучми щодо Наукової пенсії. Та за цим законом приорітет отримала адміністрація, яка була далека від науки, посідала в окремих кабінетах адміністративних будівель та часто густо навіть не знала, за які розробки отримує премії. З того часу Анатолій марно добивався наукової пенсії, хоч і підприємства, на яких він працював, видали йому всі необхідні довідки про наукову працю. Увесь пакет необхідних документів знаходився довгий час у Пенсійному фонді міста Києва. Здавалося, що от от Анатолій отримає те, за що віддав усе своє життя, був прикладом для молоді, мав повагу близьких людей. У Пенсійному фонді міста йому пообіцяли, що допоможуть, та на початку листопада 2017 року повідомили, що згідно Пенсійній реформі, - наукові пенсії скасовано! Тобто, його досягнення, його працю прирівняли тепер до рівня двірника. Тож, його діти [Золота медаль, Червоний диплом] жаліються, що він не зробив з них крутих та хижих. Виникає питання до уряду: навіщо ми посилаємо своїх дітей вчитися? У 20-і роки професори торгували сірниками на базарі; щось подібне маєм знов зараз. У 90-і роки викладачам інститутів не видавали зарплатні, вони голодували, змушені були торгувати на базарі: от такій собі НЕП, де кримінал разом із владою приватизує та жирує. Це що за прокляття? Враження таке, що у 1991 році світ перевернувся: все що було чорним, стало білим, а біле – чорним… Де ж те світло у кінці тунелю? Культура знищена; люди, як павуки у банці, кусають одне одного, навкруги кримінал та корупція. Складна стала старість, бо будь який спекулянт на базарі може облаяти, нахамити, довести до інсульту, чи то до інфаркту. Немає зараз поваги до людей похилого віку… Мрія Анатолія виявилася хибною [що він за вчений, що не розбагатів; кому тепер потрібні його прилади та винахіди, – такі питання задає зараз молодь]…
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.