Екологічні традиції українців: вуж — наш домовик

Можливо, українці взагалі не вірили в домовика-духа, схожого на чоловічка, бо називали домовиком домашнього вужа

Вуж — неотруйна змія, що живе здебільшого поблизу водойм. На мою думку, вуж — священна тварина слов’янської богині води й Місяця.

 Українці називали вужа «домовиком», оскільки і в ХІХ, і на початку ХХ століття ці змії часто мешкали під порогом хати (дерев’яним) або в хаті під піччю (підлога була земляною), вони ловили мишей. Це зафіксовано і на Чернігівщині [4, c.69], і на Гуцульщині [10, с.645], і на всій території України [8, c.68].

 Причому, співжиття з вужем люди сприймали спокійно і вважали це таким же благословенням для родини й господарства, як гнізда лелек та ластівок. Вужа пригощали молоком, його заборонялося вбивати, що зафіксовано в українських казках «Вуж і дитина», «Справедливий уж». [5, c.477, 479]

  За часів Київської Русі в XI-XIII століттях люди на землях України носили на шиї металеві амулети-змійовики, на яких було зображено жіночу голову з волоссям у вигляді змій (схожу на Медузу-горгону з грецької міфології), а на іншому боці — відповідне церковним канонам іконопису зображення Ісуса Христа чи Богородиці чи святих. [6, c.145] 

Мода на носіння подібних прикрас збереглася в українській культурі аж до ХІХ ст. у вигляді металевих дукачів, які носили жінки. Найкращим дукачем вважали такий, на якому було викарбувано ювеліром образ християнської святої, ім’я якої носила дівчина. [11, c.313] Очевидна аналогія з язичницькою богинею-покровителькою. 

 Є підстави припустити, що праукраїнці взагалі не вірили ні в якого домовика-духа, схожого на чоловічка чи діда, для якого треба лишати на столі мед або цукор. Це вірування зустрічається переважно у східній частині України [8, c.65, 70], куди за часів СРСР, після Голодомору, було переселено чимало росіян [1, c.218]. А їхня культура має переважно фіно-угорське походження.

 Українськими ж і загальнослов’янськими домовиками були вужі. Серби звали цю змію «домакін», чехи — «господарик», болгари — «хазяїн». [4, c.181]

 Імовірно, що і «водяником» українці звали цілком реальну істоту — бобра («той, що греблі рве») або рака (священна тварина бога Перуна).

 Справа в тому, що чим більше народ піддавався християнізації, тим більше виникало фантазій на теми «демонологічних» істот, як це сталося і в Західній Європі з давнім святом кельтів, відомим нині як спотворений примітивний «Хеловін». Ті люди, які ще зберігали частково стародавні язичницькі знання праукраїнців аж до ХХ століття, не могли говорити про них через переслідування Церквою, потім комуністами, і на запитання про якийсь звичай відповідали завуальовано, давали поверхові пояснення, надаючи обрядам магічного значення задля їх збереження. 

 Прикладом такого приховування справжньої суті обряду є день святого Конона 5/18 березня, коли вбивали пташку сороку й підвішували її в хліві біля коней. Пояснювали, що це  для захисту коней «від домовика», бо він ніби-то мертвої сороки боїться. [9, c.70] Абсурдність такого вірування просто впадає у вічі, особливо якщо прийняти мою гіпотезу, що слов’яни вважали домовиком звичайнісінького вужа.

 Вірування, що домовик любить козу [7, c.163] має абсолютно біологічне пояснення.  Навіть моя бабуся розповідала, що вужі вміють ссати молоко з корів, обвиваючи їхні ноги. Тому українці й тримали в хліві разом з коровою козу «для захисту» від «домовика» [7, c.397], бо в кози вим’я знаходиться нижче до землі, і тому розраховували, що корова залишиться поза увагою вужів.

Я глибоко переконана, що саме вуж є зміїною царицею чи царем зі слов’янських міфів. Адже пізнати царицю можна за «золотою» короною чи «золотими» ріжками на голові. [7, c.382] Саме вужі й мають на голові дві жовті («золоті») смужки, за якими їх можна відрізнити від інших змій. 

Вужем українці називали сузір’я Скорпіона, про яке казали: «Місяць — голова Вужа, що ховається в Чумацькому шляху». [4, c.69] Зв’язок Місяця і сузір’я Скорпіона в цьому астрономічному міфі можна пояснити лише тим, що вуж — священна тварина богині води. Цікаво, що в сузір’ї Скорпіона-Вужа теж можна вирізнити три зірки, які ніби утворюють корону на «голові».

 Що ж стосується казкового багатоголового змія-горинича [7, c.383], то це цілком імовірно може бути персоніфікація сусіднього зі Скорпіоном сузір’я Змієносця. Те, що змій викрадає в казках царівну, можна тлумачити як астрономічний міф.

У казках перед зміїною царицею потрібно розстелити обрус (рушник) [7, c.382], а згідно традицій українців, рушники прийнято «жертвувати» водним джерелам. [3, c.16] 

 Більшість дослідників трипільської археологічної культури пов’язують зображення змій на кераміці саме з водою, вважають символом жіночої родючості. [2, с.161] 

Цікаво, що і на малюнках українських старовинних великодніх писанок зустрічаються змії, що мають тризубоподібний хвіст і/або тризубу корону. [1, c.144, 295] Це можна пояснити і тим, що наступного дня після Великодня всі слов’яни відзначають «поливальний» понеділок.

 Вірування українців, що змії та жаби народжуються прямо із землі [8, c.306], жодним чином не суперечить тезі, що вуж — тварина богині води, бо джерельна вода також народжується землею.

  Може бути, що символіка гадюк та інших отруйних змій є іншою, що вони є тваринами богині землі. Це питання потребує додаткових досліджень і роздумів.

Також в українській традиції зі зміями пов’язували уявлення про такі свята: Благовіщення 25 березня/7 квітня (це старовинна дата весняного рівнодення), св. Руфа 8/21 квітня (це є астрономічний понеділок другої місячної чверті), Головосіка 29 серпня/11 вересня (це астрономічне міжмісяччя), Різдво Богородиці 8/21 вересня (це є астрономічний понеділок другої місячної чверті), Хрестовоздвиження 14/27 вересня (на це свято перенесені уявлення про місячну Повню вересня). У ці дні заборонялося ходити до лісу, слід було остерігатися отруйних змій. [9]

 Наостанок наведу уривок з історичної поеми українського поета й науковця кінця ХІХ століття Івана Франка «На Святоюрській горі». [10, с.645] У ній він використав сюжет народної казки «Вуж і дитина».

 «Був собі колись господар,

мав і поле, і садок,

гарну хату і худобу,

пчіл чимало колодок…

      Був у нього вуж домашній,

     що нікого не кусав

     і свобідно всюди лазив:

     уночі корови ссав,

 а на день йому господар

від нетямної пори

ставив молоко солодке

у мисчині край нори.

      Вуж сей — то було хазяйське

     щастя: і з роси й з води

     в двір плило добро, сторічний

     плід давали всі труди.»

 Використана література:

 1.      Братко-Кутинський О. Феномен України. – К.: газета «Вечірній Київ», 1996. – 304 с.

2.      Бурдо Н. Сакральний світ трипільської цивілізації. – К.: Наш час, 2008. – 296 с.

3.      Зайченко В. Вишивка Чернігівщини. – К.: Родовід, 2010. – 208 с.: іл.

4.      Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні. – К.: Молодь, 1989. – 304 с.

5.      Казки про тварин (Українська народна творчість)/ Упорядник Березовський І.П. — К.: Наукова думка, 1979. — 575 с.

6.      Калінін Ю.А., Харьковщенко Є.А. Релігієзнавство (підручник). – К.: Наукова думка, 1995. – 253 с.

7.      Лозко Г.С. Українське народознавство. – Тернопіль: Мандрівець, 2011. – 512 с.

8.      Мусіхіна Л. Магія українців устами очевидця. — К.: ТОВ «Гамазин», 2012. — 400 с.

9.      Скуратівський В.Т. Дідух: свята українського народу. - К.: Освіта, 1995. – 272 с.

10.  Франко І.Я. Вибрані твори у трьох томах. – Том 1. – К.: Дніпро, 1973. – 760 с.

11.      Воропай О. Звичаї нашого народу. – К.: Оберіг, 1991. – Том ІІ. – 448 с.