Липова нога російського ведмедя: відмінність культури росіян від слов’янської

Чи було на Русі-Україні «водіння ведмедя»? Липова нога російського ведмедя: ще кілька доказів відмінності культур росіян і слов’ян.

Екологічні традиції українців: ведмідь — звір Сонця

Бурий ведмідь (бурмило, медвідь, Данило, Михайло, вуйко [4, c.552]) — ще один слов’янський звір-символ бога Сонця, оскільки він, як і їжак, впадає на зиму в сплячку й прокидається навесні, коли Сонце ніби набирає силу, а також любить мед.

 Вважалося, що на свято св. Олекси 17/30 березня (це зашифрована нашими пращурами в народному календарі астрономічна місячна Повня березня) ведмеді вилазять зі свого лігва і йдуть шукати поживи. У цей час вони, вочевидь, голодні й небезпечні, та ще й ведмежат виводять з барлогу. [2, c.268] Полювання й рибальство в цей день було заборонене, мисливці зобов’язані були «не працювати» й святкувати, до лісу не ходити. [6, c.74]

 Стародавня українська назва «бурмило» походить від імені бога Сонця в народів Південного Сходу — Бар (Бер) і дослівно означає «милий Бару» або «той, що любить Бара». І житло ведмедя називається «барліг».

Ще одним підтвердженням сонячної символіки цієї тварини в слов’ян є знайдена в Польщі на горі Слєнжа біля міста Вроцлава статуя ведмедиці із зображенням язичницького хреста на грудях. [5, с.388] Хрест за дохристиянських часів був одним із символів Сонця. 

 Про сонячну символіку ведмедя свідчить українська легенда, записана на Поділлі: «Ведмідь — це мельник, що хотів Ісуса Христа налякати. Він одягнув на себе кожуха догори вовною, заховався під міст, де Ісус мав проходити, та як зареве, а Ісус Христос каже: «Щоб ти ревів так, поки світа й сонця!» Ось він і зробився ведмедем та й реве». [2, с.267] З поширенням християнства Ісус Христос перебрав на себе народні уявлення про бога Сонця. 

 В українських казках ведмідь часто постає царем звірів, чинить суд між ними (хоча вовк — заступник лева [4, с.96]). 

Однак у казці «Як птахи гуртом орали» [4, с.388] ведмідь слухняно виконує наказ журавля. Цей птах теж був символом Сонця, а в слов’янській ієрархії тварин птахи є найближчими до богів, оскільки літають до вирію — царства праведних душ.

 Липова нога російського ведмедя

У фіно-угорських племен, що є основою російського народу, бурий ведмідь був тотемом, а тому вони його шанували більше та інакше, ніж слов’яни.

 Так, і в росіян, і в українців існує казка про діда, бабу та ведмедя на дерев’яній нозі-костилі. Сюжет її майже однаковий, але фінал різний. 

Починається казка так: баба знайшла ведмежу лапу, відбиту в бійці з селянами, здерла шкуру й стала варити м’ясо.

У російському варіанті, пізно ввечері ведмідь «на липовій нозі» приходить у село, відбирає свою лапу і з’їдає бабу. Дослідники фольклору ще за часів СРСР відзначали, що ця російська казка навчає шанувати ведмедя й не завдавати йому шкоди. [4, с.21]

 В українських же варіантах цього твору (казка «Ведмежа лапа»), як і в деяких російських (певно, зі слов’янських  регіонів біля кордону з сучасною Україною), спроба ведмедя помститись людині закінчується невдачею, і дуже побитий звір ганебно тікає. [4, с.290]

 І це зовсім не «відхилення від стародавнього сюжету», як писали науковці в СРСР. [4, с.22] Це ще один доказ відмінності культур та релігійних вірувань російських фіно-угрів та слов’ян.

 Крім того, в українському варіанті казки ведмідь робить собі костиля не з липи, а з сосни і дуба. У мисливському переказі українців про ведмежого пастуха також розповідається, що ведмідь-пастух сидів на сосні. [3, с.261]

 До речі, це не єдиний приклад того, коли сусідні народи — слов’яни та фіно-угри — запозичуючи казки один в одного, змінювали ті деталі сюжету, які суперечили їх язичницьким релігійним уявленням.

Таких змін зазнала в росіян українська казка-міф «Про липку і зажерливу бабу» [4, с.484]. У російському варіанті казки («Жадная старуха») зникла згадка про те, що чарівним деревом, яке виконує бажання, є саме липа. Що, власне, доводить, що липа для росіян ніколи не була священним деревом. А російський поет Александр Пушкін взагалі замінив у цій казці чарівне дерево на золоту рибку.

 Чи було на Русі-Україні «водіння ведмедя»?

 Для захисників тварин цікавою має бути українська казка «Про чоловіка та Данила-бурмила», у якій чоловік, зустрівши ведмедя в лісі перед зимою, пропонує йому пожити в хліві, бо звір скаржиться, як важко знайти тепле житло. Але бурмилу не сподобалось жити на ланцюгу, і він втік до лісу, де сказав: «Краще голодна воля, ніж сита неволя!» [4, с.278] Можна сказати, що це казка про життя в зоопарку.

Та цінність цього твору ще й у тому, що він свідчить про негативне ставлення українців до тримання ведмедів на ланцюгу і підтверджує, що обряд «водіння ведмедя» не існував у Київській Русі. Ще одним доказом цієї тези є казка «Медвідь обганяє мухи з цигана», у якій дресованого ведмедя водить селами циган (не українець!) і «дурить баб». [4, с.291]

 Обряд «водіння ведмедя» був поширеним лише на теренах Московії, а також цим славилась середньовічна Угорщина. За дохристиянських часів то була не розвага, а обряд водіння тотемної тварини фіно-угрів з метою прикликання добробуту. Українці, як і всі інші слов’яни Європи, з цією ж метою водили на свято Щедрого вечора 1/14 січня своїх тотемних тварин — козу (не козла!), а в деяких регіонах ще й вовка.

 Правда, в українських Карпатах на Гуцульщині серед гурту щедрувальників у день св. Маланки був і персонаж Ведмідь, але він, як і Журавель, грав далеко не головну роль [6, с.24]. Їхню присутність можна тлумачити як натяк на те, що святкові дні сонячного свята Різдва («святки») все ще тривають, адже і ведмідь, і журавель — символи Сонця.

Хоча деякі дослідники вважають це доказом того, що в гуцулів не лише коза, а й ведмідь був тотемною твариною. Гуцульська назва ведмедя «вуйко», тобто «дядько, брат матері», справді може свідчити про наявність змішаних шлюбів з угорцями. До того ж, лише в цьому регіоні українські жінки носили намисто, виплетене з різнокольорового бісеру («дробинка», «силянка», «лучка», «голочка»). Таке намисто є традиційним для фінських народів далекої Півночі, і тому етнограф Олекса Воропай справедливо вважав його культурним запозиченням від угорців [3, c.315].

Тотем угорців спричинив те, що сусідній з ними народ сербів називав їх і ведмедя майже однаково: сербською мовою ведмідь — це «мечак», а угорець — це «мачар». В українській мові також існує інша назва угорців — «мадяри».

У Росії мати зустрічала молодих після вінчання у вивернутій хутром назовні ведмежій шкурі, тоді як в Україні — у овечому кожусі, що є символом кози. [5, с.389] Науковці вважають, що в цих весільних обрядах мала значення саме шкіра (хутро) тотемної тварини народу. 

 Історики Російської імперії свідомо створили плутанину, говорячи, що «на Русі» водили ведмедя, але спирались вони при цьому на звичаї московитів. 

 Використана література:

1.      Вікіпедія україномовна. – Стаття «Тотем». - 

2.      Воропай О. Звичаї нашого народу. – К.: Оберіг, 1991. – Том І. – 456 с.

3.      Воропай О. Звичаї нашого народу. – К.: Оберіг, 1991. – Том ІІ. – 448 с.

4.      Казки про тварин (Українська народна творчість)/ Упорядник Березовський І.П. — К.: Наукова думка, 1979. — 575 с.

5.      Лозко Г.С. Українське народознавство. – Тернопіль: Мандрівець, 2011. – 512 с.

6.      Скуратівський В.Т. Дідух: свята українського народу. - К.: Освіта, 1995. – 272 с.