Хто така,ця Олександра Кужель?

Перше враження від зустрічі. Вирішив поділитися з вами своїми думками.

Сьогодні мав змогу зблизька зазирнути в очі Олександрі Кужель.
А знаєте,де це сталося?....
Ні,не в кафешці чи в Маріїнському парку,і навіть не на телеефірі,- це сталося в першій ширензі тих,хто намагався прорвати міліцейський кордон біля кабміну.
Це не просто Жінка,політик та ДЕРЖАВНИЙ діяч,- це справжній БОЄЦЬ !
І чому так склалося у нас,в Україні,що жінки войовничіші за чоловіків?
А в очах немає жодного страху,-тільки віра та впевненість у торжестві справедливості.
Ми виявили бажання не просто стояти з прапорцями та слухати "ахінею" з гучномовців на іншій стороні дороги,де,до-речі проходив зісценований владою мітинг-профанація,а людей використали як пропородержаки.При цьому на нашій стороні,Юна території Маріїнського парку,навіть звук не спромоглися встановити.......
Ми вирішили піти до українського дому,де проходило засідання асоціації роботодавців,на якому було обрано Фірташа головою,де були присутні азарови та тигипки,- вороги українського народу. Прийти та висловити їм свою позицію. Бо в кабміні їх не було,вони всі сиділи в затишному приміщенні,стурбовані однією думкою: як більше спіз..іть бабла за той час,який їм лишився.
Так от,коли ми з Олександрою,близько двох десятків людей,прорвалися через кордон "беркуту" і рушили у напрямку українського дому,всі решта залишилися на своїх місцях і чекали вказівок від "своїх партійних вождів"....Стояли і чекали,але не йшли в бій.......
Це було так боляче,- йти вперед і не відчувати за собою колону ГРОМАДЯН. Не просто людей,жителів чи населення,а ГРОМАДЯН своєї країни,найкращих представників громадянського суспільства.
Та вони мовчки спостерігали згори,як ми йдемо,як "беркутівці" душили нас та били по ногам,вони мовчки спостерігали,як в країні знищується свобода на вільне пересування вулицями рідного міста. Можливо співчували,можливо десь всередині свого єства хотіли,але не зробили жодного кроку вниз,до нас.
Ми йшли і навіть не оберталися назад,в надії,що нас все ж таки багато і нас не подолати. А коли зупинилися і озирнулися,- не повірили своїм очам,не побачили зовсім нікого.... Вони залишилися там,під пустою будівлею кабінету міністрів,тримали прапори та слухали пусті балачки "вождів".....
Це було боляче. Навіть більше боляче,ніж удари гумовими кийками.Бо боліло не тіло,- боліла душа.....
Стало моторошно і прикро за людей,яких приводять "просто постояти" і на цьому все закінцується. Сумно,коли людина із ГРОМАДЯНИНА перетворюється на "вудочку" для прапора тієї чи ішої партії або організації...
Навже це не сон?
Навже це все відбувається насправді?
Невже немає надії на пробудження країни?
Забагато запитаннь для одного дня цієї осені.
Відповіді на ці питання намагатимуся відшукати вже найближчім часом.

П.С.
Пані Олександра,після обіймів міліції,отримала забій грудної клітини,їй була надана медична допомога,після цього вона виступила на тому "заседании проффесионалов" і передала цим покидькам вимоги ГРОМАДЯН,які чомусь все ще стояли та слухали "речи великих борцов за справедливость",стояли та махали різнокольоровими прапорами,забувши про те,що нас єднає лише одни пропор,-Державний.