Чому ветеранська політика в Україні не є ефективною?

Частина 3: Політика щодо жінок-ветеранів…

Жінки-ветерани становлять біля 10% від загальної кількості ветеранів США. Політику щодо жінок-ветеранів тут регулює більше десятка федеральних законів. Точкою відліку є 1988 рік, коли стартувала Міністерська програма охорони здоров’я жінок-ветеранів та коли по всій країні було створено перші жіночі клініки при ветеранських медичних центрах.

Провідною інституцією у цій сфері є Міністерство у справах ветеранів США, а інфраструктура державної політики складається із таких установ як: Центр жінок-ветеранів при Мінветеранів, Кол-центр для жінок-ветеранів, Стратегічна група охорони здоров’я жінок-ветеранів, Центр дій для жінок-ветеранів, Менеджери жіночих ветеранських програм у ветеранських медичних центрах, а також десятки інших служб, організацій та сервісів, які працюють на засадах приватно-державного партнерства.

Окрім традиційного набору послуг, пільг та можливостей, які пропонує Мінветеранів США для загальної аудиторії, діють також спеціалізовані програми щодо жінок-ветеранів, зокрема:

- консультації та допомога, пов’язані з мазком Папаніколау, скринінгом раку молочної залози і мамографією, доглядом за репродуктивним здоров’ям, лікуванням безпліддя та венеричних захворювань, менопаузою, а також усуненням фізичних або психологічних станів, спричинених актами сексуального насильства;

-  допомога під час вагітності, пологів і післяпологового догляду, а також по догляду за дітьми;

- допомога із працевлаштуванням, написанням резюме та розвитком навичок, освітні та навчальні послуги, які мають допомогти знайти нові кар’єрні можливості або продовжити освіту;

- юридичні послуги, які було спеціально розроблено для жінок-ветеранів аби допомогти у таких питаннях, як позови про інвалідність, сімейне право та трудові права;

- комплекс послуг щодо підтримки жінок-ветеранів у створенні та розвитку власного бізнесу;

- програми фінансової грамотності та консультаційні послуги, щоб допомогти жінкам-ветеранам керувати своїми фінансами та планувати майбутнє; 

- просвітницькі програми, які розповідають жінкам-ветеранам про доступні переваги та послуги, а також заохочують їх до реєстрації у чисельних програмах Мінветеранів.

Загалом, це кілька десятків тривалих і великих проектів та програм, адаптованих спеціально під особливості та різноманітні потреби жінок-ветеранів.

В Україні нічого такого і близько немає, окрім деяких волонтерських ініціатив, які реалізуються без участі держави.

Попри те, що зараз в українському війську вже служить 48000 жінок, що більше ніж у арміях будь-якої країни НАТО, статус жінок-військових в Україні регулюється лише Законом Про рівні права і можливості під час проходження військової служби у ЗСУ від 2018 року. Тільки у лютому 2024 року наші жінки-захисниці вперше в історії українського війська нарешті отримали літній комплект жіночого військового одягу (зимового одягу поки немає навіть на рівні прототипів, тож до настання холодів він точно не з’явиться). Про жіночі бронежилети я взагалі не кажу…

Щодо статусу жінок-ветеранів, то, як вже можна було здогадатися, навіть такого поняття в нас досі не існує. Жіночій спорт в Україні існує, є навіть жіночі пасажирські вагони, а от окремої жіночої ветеранської специфіки ані на рівні законодавства, ані на організаційному рівні, ані серед державних програм та проектів – немає.

Жінки-ветерани в рамках пануючого “совкового” підходу є частиною ветеранської спільноти загалом, а не окремим напрямом діяльності та окремою реальністю. Вони мають в Україні доступ до загальної системи ветеранських благ (що це за система і що це за блага – окреме питання), але серед наявних пропозицій немає таких, які було б створено спеціально для жінок із урахуванням їхніх вікових, сімейних, побутових, фізіо-біологічних, соціальних та ін. потреб.

Як наслідок, українські Захисниці після демобілізації ризикують опинитися однією із найбільш соціально незахищених і “непомічених державою” верств населення!

Якщо проблеми “ветеранського бізнесу” є, принаймні, на слуху та періодично проговорюються можновладцями, то жіноча ветеранська політика досі лишається взагалі не артикульованою, як явище, мета і напрям окремої роботи. Парадоксальний факт – навіть неодноразове призначення жінок на посаду міністра у справах ветеранів не допомогло нашій ветеранський політиці стати більш сучасною та сприятливою щодо жінок.  

З огляду на різке та постійне зростання кількості жінок у війську - ця короткозорість та нерозторопність з боку тих, хто визначає і реалізує державну політику, обов’язково відгукнеться величезними негативними наслідками для України. Масове безробіття, соціальна дезорієнтація, самотність, бідність, маргіналізація і т.п. – це те що реально зустрінуть в цивільному житті десятки тисяч наших демобілізованих героїнь-захисниць!

Тож закликаю усіх дотичних - не зволікати і завчасно звернути увагу на необхідність запровадження повноцінної жіночої ветеранської політики в Україні!!!