Крутезна армія, але слабка розвідка. Для інших держав ми лише “молодші партнери”

Сьогодні багато розмов точиться навколо модернізації ВПК, реформування армії за стандартами НАТО та нового місця України у майбутній системі міжнародної безпеки.

Але, на жаль, недостатньо уваги приділяється зміцненню органів національної розвідки (мається на увазі інститут в цілому, а не окремі спецслужби).

Як людина, яка певний час працювала в цій системі, зазначу, що маючи навіть саму крутезну на континенті сухопутну армію, але слабку розвідку, – ми не зможемо адекватно скористатися своїм стратегічним потенціалом та завжди будемо лише “молодшими партнерами” для сильних держав. Із завершенням гарячої фази війни з рф потреба у потужній українській розвідці нікуди не зникне, а навпаки лише зростатиме. Саме в цьому може бути наша основна конкурентна перевага та безпекова спеціалізація у найближчі десятиріччя.

Але поки що маємо цілий комплекс серйозних проблем.

Через відсутність власної суб’єктності та чітких орієнтирів геополітичного вибору впродовж майже всього періоду новітньої історії України був відсутній сам політичний запит на якісну роботу розвідки та розуміння її ролі в системі державного управління. А навіщо розвідка, дипломатія, аналітика, усілякі там комбінації та складні ігри, якщо є добрі особисті стосунки між керівниками, тим більше підкріплені обопільними фінансовими інтересами?

Як наслідок у нас досі відсутня культура взаємодії між владою і спецслужбами. Пліткам з найближчого оточення особи, які приймають життєво важливі політичні рішення, довіряють більше, ніж звітам власних спецслужб.

З іншого боку, треба також відверто сказати, що “отруйники кандидатів у президенти”, “зрадники-втікачі”, “викрадачі державних секретів”, “ставленики олігархів”, “кадрові генерали ворожих спецслужб”, “громадяни країни агресора”, “знищувачі архівів і обладнання” — усе це про колишніх керівників наших спецслужб. Що є – то є.

Люстрація 2014-2015 років дозволила позбавитися від старих сумнівних кадрів, але, на жаль, не запобігла приходу нових пройдисвітів та не сприяла справжньому якісному оновленню. Чого варте лише призначення генерала Семочко, родина якого має паспорти, майно та бізнес в рф, першим заступником голови СВР?! Якось окремо розповім про порятунок архіву зовнішньої розвідки від вивезення в рф при Семочку… Не дивно, що патріоти-романтики та вмотивовані ідеалісти, яким вдалося потрапити в систему після Революції Гідності, дуже швидко розчарувалися та майже не прижилися в ній.

Через невиправдані очікування, службові непорозуміння та неможливість зробити повноцінну кар’єру, фаховий рівень керівників суттєво просів, ініціатива померла, професійні здібності та навички відійшли на другий план. З моменту виділення розвідки з системи СБУ, її керівником жодного разу не призначався фахівець зсередини. Втім, очільниками переважно ставали люди із середовища СБУ, які намагалися привнести у роботу структури специфіку контррозвідки, а іноді й того гірше – представники управління К.

Свого часу, для мене особисто було повним шоком дізнатися, що до 2018 року СВР взагалі не приймала ніякої участі у забезпеченні АТО/ООС бо не було відповідної команди “згори”.

Інститут національної розвідки напередодні вторгнення рф в Україну зазнав потужної ерозії та став слабо функціональним. Багато хто із справжніх професіоналів-розвідників розчарувався у службі та вимушений був із початком великої війни шукати застосування свого досвіду у спецпідрозділах ЗСУ, хоча міг би більше користі принести у профільній сфері діяльності.

Українські можновладці тривалий період часу не могли зрозуміти справжній функціонал СЗР, його можливості та важливість для держави. Тому з початку повномасштабної війни синонімом слова “розвідка” стала діяльність ГУР МО, яке дедалі більше перебирало на себе функціонал армійського спецназу. Існуючі системні проблеми є непомітними, поки співробітники наших спецслужб мужньо виконують військові завдання (диверсії, атаки дронами, удари високоточною зброєю, ліквідація коллаборантів середньої руки, кібер-атаки і ін.), але це не та робота, яку вони, насправді, можуть і мали б робити.

Якби в нас існував державний запит на справді потужну розвідку, то вона вже давно була б на рівні ЦРУ, МІ-6 та МОСАДу, стала б справжнім «нічним жахом» для російської військово-політичної еліти, а усі ці Януковичі і Ко вже мотали б свою першу 10-ку вдома на нарах або перетворилися на гранітні барельєфи московських кладовищ.

Для того, аби стати одним з головних суб’єктів глобальної гри розвідок, у нас є всі природні передумови. Ми маємо широку протяжність географічних кордонів з рф, майже спільний повітряний, ефірний, частотний, цифровий, лінгвістичний тощо простір, тобто необмежені можливості чути і бачити все, що там відбувається. В нас є велика кількість як ідейних, так і комерційних потенційних “партнерів на місцях”. Ми краще за інших розуміємося на специфіці проектування та функціонування ворожої інфраструктури та критичних об’єктів, а також на особливостях поведінки і звичках ворога. Там де потрібно, ми непомітні та невикорінні. Взагалі, українці є тими, з ким росіянам слідувало сваритися в саму останню чергу, а краще – ніколи…

Зараз вкрай потрібна зміна відношення політичного класу до інституту національної розвідки та оволодіння ним як ефективним інструментом планування і реалізації державної політики України.

Великий залаштунковий двіж навколо рф тільки починається.

Ми стоїмо десь попереду, але поки не зрозуміло у якій якості: чи то глядачів, чи то гравців?