Моє звернення до українців

Українці, які передовсім живуть в Україні, звертаюся до вас із запитанням: для вас війна вже завершилася? На кого ви розраховуєте?

Невже не зрозуміло, що за переглядом «Єдиного марафону» війни не перемагають. Півтора року війна, жорстока, яка нівечить все навколо, знищує найкращих синів і дочок, яка не завершиться сама собою. Вам не вдасться сховати голову в пісок, не вийде десь перечекати, ви не зможете бути в безпеці, бо ворог невблаганний, жорстокий, без моральних та людських цінностей. Він знищить все, що ви любили, чим ви пишалися, що ви поважали, що ви збудували чи сконструювали, знищить всю вашу памʼять про ваших рідних і вкінці знищить вас, бо Ви не маєте права існувати за його ідеологією.

Що ми робимо зараз? Згадайте початок війни – страх, переляк в очах людей навколо, не розуміння, як так, чому це з нами трапилось? Багато питань чому, за що, через кого і т.д. Тоді всі розуміли, що треба тримати удар, а зараз? Зараз війна далеко, незручності комендантської години майже позаду, ресторани, кафе та кінотеатри допомагають забути, що йде війна, все більше шукаєш позитивної інформації для себе, намагаєшся не звертати увагу на щоденні жертви війни, на щоденних загиблих героїв, про яких відомо, а про яких вже ніколи не дізнаємось.

Так, життя триває, багато хто з вас так каже, але не продовжує речення, воно тримає, бо хтось віддає своє щодня, щотижня, щомісяця і так продовж півтора року. Багато хто скаже, що я ж допомагав минулого року багато, але забуває, що рік минув, а війна ні, вона досі тут, не там, а тут поряд з вами, з вашим будинком, з вашою родиною, зовсім-зовсім поряд.

Ви, інколи споглядаючи карту бойових дій, думаєте, що до вас сотні кілометрів, біля вас немає військових частин чи стратегічних обʼєктів, що ви далеко від міст та містечок, що десь мешкаєте в гірській місцевості чи у Поліссі, чи можливо вам рукою подати до кордону – це все умовно і дуже приблизно, тому що все швидко міняється, дуже швидко війна може опинитися біля вас, а захистити вже нікому, бо їх немає в живих. Бо свого часу не отримав такий необхідний турнікет (хто до війни знав, що це таке?), бо пошкодували трохи грошей на дрон, чи замість донату на автомобіль придбали непотрібні речі. Все це можна довго перераховувати. На превеликий жаль, нічого нас не вчить, уроки 2014 року забулися для декого, а для переважної більшості на цих уроках вони були відсутні.

Тож питання риторичне до людей чи все ж таки нації, бути чи не бути державі Україна? Бути чи не бути українцям? Коли, якщо не зараз боронити країну? Хто, якщо не ми, це повинні робити. Більше нам ворог шансу не дасть, марно сподіватися, що зміна влади в росії щось змінить на нашу користь, марно плекати надії, що західні країни будуть боротися замість нас. Це повинні робити ми зараз, сьогодні – не потім, не через тиждень, бо його може вже і не бути. Часу в нас вже немає розмірковувати, його ми проґавили, тому сподіваюся, що мої слова достукаються до людей, а можливо, навпаки ще більше змусять сховатись у свою уявну мушлю.

Допомагайте захисникам та захисницям боронити нашу державу, не зволікайте, не шкодуйте витрачений свій час чи кошти на них, робіть все, що у ваших силах щодня, щотижня для нашої Перемоги над рашизмом.

Слава Україні!!!