Як я став волонтером і чому всім важливо долучатися

Активна підтримка української армії допомагає військовим не тільки матеріально, а й дуже піднімає їх військовий дух.

Це мій перший у житті блог. Розповім на своєму досвіді як я став волонтером. Дуже сподіваюся, що мій приклад надихне багатьох українців на активну позицію у сьогоднішній повномасштабній війні Росії проти нашої країни і світової демократії загалом.

Я народився у родині, де всі були медиками. Натомість я вирішив зрадити сімейній традиції й після школи пішов навчатися на інженера-механіка. Починав кар’єру як інженер на Бучанському заводі скловиробів,  потім виріс там до керівника виробництва. Подальші місця роботи також були пов’язані з менеджментом різних виробництв: я керував Київською фасувальною картонажною фабрикою, Моквинською паперовою фабрикою на Рівненщині, очолював компанію у сфері клінінгових послуг, займався виготовленням продукції для дому під ТМ «Господарочка» у Борисполі, а також одноразового алюмінієвого посуду для заміни пластику в побуті в компанії «Студіопак».

Революція гідності перевернула мою свідомість, особливо після розстрілів на Майдані. Я був активним учасником протестів. Ті, хто був на Майдані, мабуть, ніколи не будуть осторонь того, що відбувається у нашій державі. Після окупації Криму й частини Донбасу ми з друзями і знайомими стали активно допомагати хлопцям, які воювали. Це були 2014-2015 роки. У 2015-му році ми створили волонтерський рух «Домовичок».

Спочатку ми дізнавалися про потреби військових, а потім відправляли їм різні продукти й речі централізовано. А потім з’ясувалося, що на місцях, як і в радянський час, звикли пастися на чужому добрі – 80% продукції, яку ми відправляли, йшли невідомо куди. Ми вирішили з моїм товаришем – Сергієм Кравчуком – контролювати весь логістичний ланцюжок. Їздити безпосередньо до хлопців в їхні землянки і там уже передавати з рук у руки.

Спочатку, як і багато інших волонтерів, ми доправляли переважно їжу – різну консервацію, сало. Потім, коли побачили, що у хлопців немає чого вдягати, ми почали займатися закупівлею безпосередньо вживаного військового одягу: НАТОвських, англійських, німецьких військових форм, взуття. Також люди плели для нас сітки, які ми передавали на передову.

Військові були надзвичайно вдячні. І не тільки тому, що ми закривали їхні матеріальні потреби у чомусь. Не менш, а то й більш важливим було те, що хлопці відчували величезну моральну підтримку. Мені особливо запам’яталися у той період очі хлопців у Щасті. То була 80-та, здається, бригада. Вони з такою надією дивилися на те, що ми приїжджаємо в таку гарячу точку і допомагаємо. Вони були впевнені, що їх не залишать сам на сам з ворогом. Тим паче, коли з ними ніч проведеш у землянках, послухаєш їхні історії про загиблих побратимів. Це все наче струмом проходить через серце. Їхні очі стоять переді мною і до цього часу.

Перший етап допомоги військовим завершився у 2016 році, коли вже українська армія зміцніла і особливо не потребувала нашої допомоги. Тоді ланцюжки постачання армії вже були добре вибудовані на державному рівні.

24 лютого 2022 року знову повернуло мене в ту реальність. Я вже кілька років жив із родиною у Франції. У перший день повномасштабної війни вранці я виїхав машиною у бік України. Машина зламалася в дорозі, я ледь дотягнув до польського Вроцлава, де був змушений чекати кілька днів, поки на СТО привезуть необхідні деталі для ремонту. У цей час ситуація блискавично змінювалася.

Хлинув потік біженців. Я дзвонив своїм родичам і друзям і допомагав їм з переміщенням від польського кордону до різних європейських країн. Багато було різних людей. Пам’ятаю, як віз жінку з місячним немовлям. Доволі важке випробування було, бо дитинка у дорозі весь час плакала. Пам’ятаю також, як забирав від польського кордону 14-річну дівчинку, яка їхала з Києва до родичів у Швейцарії. Забрав також жінку і двох дітей мого друга, а також матір і сестру моєї дружини, яких відвіз до Франції. Це був початок березня.

Я приїхав додому, побув день і знову поїхав до українського кордону. Підняв свої старі контакти, домовився з людьми про перші партії товарів для наших військових. У бік України возив бронежилети, шоломи, аптечки, каремати, інше спорядження, а у зворотному напрямку допомагав з переміщенням українським біженцям.

Потім назріла потреба оформити цю діяльність юридично і залучити до неї більшу команду людей. Різні компанії у Європі, до яких я звертався за сприянням, просили надати сайт організації, сторінки у соцмережах. Ми все терміново зробили. Тепер ми працюємо як Благодійна організація «Благодійний фонд «Волонтерське об’єднання українців «Без меж».

За два місяці ми вже зібрали понад 4 млн гривень допомоги, на які закупили транспорт, медикаменти і спорядження для військових і тероборони. Як ми працюємо: вивчаємо запити військових, знаходимо постачальників, які продають необхідну продукцію за найбільш прийнятною ціною, збираємо певну суму грошей під кожен проект, закриваємо його і звітуємо про витрачені кошти. Найбільшим нашим досягненням за цей час було придбання позашляховика для військових разом з 250 аптечками, 38 раціями, двома тепловізорами, бронежилетами, біноклями на загальну суму 100 тисяч євро.

А буквально кілька днів тому придбали 30 рацій і два пікапи для наших армійців на суму 12 000 фунтів стерлінгів у Великобританії. Зараз вони прямують до українського кордону. У Києві машини перефарбують і підготують для військових, після чого одне авто поїде до наших захисників на схід України, а інше – на південь.

Наразі триває збір коштів на закупівлю 200 турнікетів у Франції. Необхідна сума орієнтовно складає 2500 євро.

Прошу долучатися всіх небайдужих! Більше про нашу діяльність ви можете почитати на сайті www.noborder.org.ua, де знизу також є посилання на наші сторінки у соцмережах.

Якщо не ми, то хто? Україна має вистояти у боротьбі за свою незалежність і за світову демократію!