Президентсько-парламентські вибори і тонкощі політичного маневру

Можливі моделі політичних об'єднань в контексті майбутніх парламентських виборів

«Усушка» електоральних спроможностей монобільшості не викликає запитань у експертів і соціологів. Частина політичної сили з молодими обличчями зарекомендувала себе не завжди з кращої сторони. Численні інформаційні і комунікаційні провали, яких за 2,5 роки назбиралось чимало, ставлять перед президентом достатньо складну задачу переформатування партії перед наступними парламентськими виборами.

Насправді шляхів два: «тактичний» і «стратегічний».

Стратегічний передбачає докорінну зміну моделі функціонування партії. Розбудову осередків, наповнення новини членами (1000 партійців по всій країні це явно не серйозно) і формалізацію присутності на місцях. Цю задачу вочевидь покладено на нову лідерку партії Олену Шуляк. Вона в найкоротші строки повинна показати «партію в масах» і забезпечити реалізацію позапарламентських партійних проектів в полях.

Тактичний передбачає стрімке перезавантаження політичної сили під нову політичну кон’юнктуру, продиктовану стартом другого терміну президентської кампанії Зеленського. І це видається більш ймовірним варіантом, оскільки переформатування партії і очищення її реноме шляхом не включення штрафників вимагає менших організаційних ніж інформаційних ресурсів. Коротка інформкампанія з фасадного «очищення», імплементована в президентську, легша і дієвіша, за складне партійне будівництво. Тож є всі шанси побачити на наступних парламентських «Слуг народу 2.0»

Опозиційне поле

Тут все складно. Монобільшість із сателітами тримає практично весь порядок денний, в той час, як опозиція підбирає інформаційні крихти і поступово маргіналізується до емоційних нападок, фактично самоусунувшись від реальної парламентської роботи.

Крім того, опозиція страждає на катастрофічну роздрібленість, через що фактично не грає в одному інформаційному напрямку.

Є кілька груп, основна проблема яких, через амбіційність – необхідність схрещення вужа та їжака. В першу чергу це стосується пулу спікерів каналів Рината Ахметова, які буквально живуть в телеефірах.

Разумков, Гройсман, Ляшко, Гордон і Комаровський (останні два навіть отримали свої авторські проекти) нещадно критикують владу, але поки не справляють враження єдиної команди. Вони занадто різні емоційно, позиційно і політично.

Крім того, частина з цих особистостей має свої особисті політичні проекти, з усім партійним бекграундом – амбіціями найближчого оточення, депутатами місцевих рад, багаторічних соратників тощо, які так чи інакше потрібно враховувати в перемовинах.

Така сама проблема і з пулом «важковаговиків», наприклад Арсеном Аваковим і Арсенієм Яценюком. Окреме питання до нової опозиційної гвардії, яку народив вже сам Зеленський: колишній міністр охорони здоров’я Максим Степанов або екс міністр фінансів Уманський, який донедавна активно просував свій політичний проект.

В алгоритмі поки відсутні БЮТ та ЄС. Як важковаговики української політики вони навряд чи згодяться на коаліційні переговори. Максимум на пакт «Про ненапад» на час виборчої кампанії з наступною обіцянкою виборцю увійти в широку коаліцію «за все хороше проти одного поганого».

Кілька фронтів опозиційного наступу

Формалізувати опозицію в єдиний блок – надскладна задача, і як показувала політична практика часів В.Ющенка – малорезультативна. Зшивати мега партію з дрібних проектів, значить намагатись спакувати в групу амбіції і політичні інтереси дуже широкого кола учасників в обмін на низьку конверсію в голоси.

Крім цього є і суто смислові труднощі. Виборці конструктивного Гройсмана не завжди розумітимуть неформалізовану позицію Разумкова, а скажімо, виборці Максима Степанова (а такі без сумніву є) з пересторогою і нерозумінням відноситимуться до емоційного доктора Комаровського.

А повернення у владну обойму Авакова та Яценюка взагалі виглядає практично непосильною задачею.

Тому більш ймовірним станом на сьогодні є створення кількох опозиційних фронтів: ветеранського з БЮТ та ЄС, та кількох (умовних) молодих партизанських: «Разумкова-Комаровського», «Гройсмана-Степанова» та «Ляшко-Гордона» з інкорпорацією в проект важковаговика, в якості архонта.

Як розвиватимуться події далі – побачимо, але точно буде цікаво і не скучно. Хоча в українській політиці так завжди.