Харківські угоди та інвентаризація україно-російських договорів.

Відповіді Ганни Гопко на незручні питання через сім років війни.

Проглянув коментар пані Ганни Гопко щодо денонсації Харківських угод. Є кілька моментів, які особисто мене здивували і викликали бажання зробити зауваження та задати кілька питань. Зі слів колишньої очільниці Комітету у закоронних справах законопроєкт щодо денонсації Харківських угод мав подати Президент і це ніби-то виключно його повноваження. Дивне та необґрунтоване твердження, бо норма, що надає право лише Президенту денонсувати міжнародні договори втратила чинність ще у 2012 році як така, що суперечила Конституції. Тоді виникає питання. Твердження пані Гопко є її особистою думкою і на чому воно базується? В будь-якому разі, як голова профільного комітету вона б мала винести на розгляд комітету, поданий нардепом Ляшко законопроєкт щодо денонсації Харківських угод і вже під час обговорення висловити свою думку та шляхом голосування винести рішення. Наче проста та регламентна процедура. Але чотири роки було, певно, не до цього. Далі ще цікавіше. Виявляється, що в комітеті велись великі дебати щодо денонсації всіх угод з Росією та необхідністю проведення інвентаризації договірно-правової бази з Російською Федерацією. І, як стверджує пані Гопко Комітет писав кілька звернень до МЗС, доля яких невідома. Чи може вони загубились десь по дорозі з Комітету в МЗС. Такі казуси у нас не є несподіванкою. Незручні листи можна просто «загубити», а незручні питання – ігнорувати. Важливо, кому ж саме було «не з руки» денонсувати Харківські угоди і проводити інвентаризацію українсько-російської договірної бази. Яка роль в цьому п’ятого Президента, МЗС та Комітету? В чиїх діях є цілеспрямований шкідливий для нашої країни умисел, а хто просто завдячуючи власній недбалості не виконав свої посадові обов’язки. Думаю, що ми маємо право отримати відповіді на ці питання. І не треба вкладати в це якісь політичні підтексти, шукати теорії змови чи маніпулювати можливою міфічною фінансовою компенсацією від Росії. Країни, яка жодного разу не визнавала своєї вини, ні за захват територій, ні за знищені мільйони життів, ні за збиті літаки. Від неї ми може почути лише цинічну брехню та звинувачення. І аж ніяк компенсацію збитків. До речі, я нікого не звинувачую. Я, як людина, що любить Україну та пов’язує своє майбутнє саме з нею, хочу отримати відверті та прозорі відповіді на всі вище озвучені питання. І, якщо в діях когось із посадовців будуть ознаки зради, то вони мають за це відповідати. Влада та високі посади – це не «необмежене коло особистих можливостей», як вважають наші політичні еліти, а в першу чергу – відповідальність. І, до речі, давно вже потрібно пролити світло на те, як здавали Крим.