Як Польща стала для українців мачухою

Дискусії щодо подій столітньої давності знову розгорнулися в Польщі.

Мова йде про нещодавно анонсовану конференцію до 100-річчя від створення Волинського воєводства у складі Другої Речі Посполитої, яку організовує Генеральне консульство Республіки Польща у Луцьку та Волинському національному університету імені Лесі Українки. Основна теза дискусії – довести, що Польща, начебто,  ніколи не окуповувала України, а деякі території сьогоднішньої української держави війшли до складу Республіки Польща на підставі міжнародного права. У польських медіях активно розповсюджується меседж - «Ніколи не було польської окупації у Львові, це була Незалежна Річ Посполіта».

І дуже прикро,  коли політики ігнорують факти, які відомі з історичних джерел.

Адже, польським історикам добре відомий документ від 28 листопада 1918 року, де тимчасовий голова польської держави Юзеф Пілсудський роз'яснює в інструкціях своєму генералові Тадеушу Розвадовському політичні підстави свого наказу окупувати українські землі у Галичині і Волині. У цьому документі Пілсудський кілька разів називає окупацію – окупацією: «…Вважаю, що єдиним виходом є введення на території Східної Галичини, зайнятій нашими військами, військової окупації, на яку ми маємо право через проголошення українцями відкритої війни польському населенню, що проживає у Східній Галичині".

Потім Пілсудський переходить до роз'яснень, що саме належить зробити генералові Розвадовському на окупованих теренах: «Управління територією Східної Галичини, зайнятою польським військом, належить військовій владі. Цивільна влада, як допоміжний орган, організовується і затверджується військовими органами.

До речі, в Державному архіві Львівської області зберігається «львівський» примірник цих інструкцій Пілсудського-Розвадовському, хоча ніколи не був опублікований польською в повному обсязі.

Для теперішніх польських політиків ці інструкції Пілсудського ставлять низку незручних питань:

Якщо окупації не було, чому Пілсудський весь час використовує саме сполучення «військова окупація»?

Якщо окупації Львова не було, чому Пілсудський просить імена вояків, які відзначилися при взятті Львова?

Якщо це не була окупація, чому влада передавалася військовому управлінню?

Теперішні очільники польської дипломатії та Інституту національної пам'яті свідомо уникають відповіді на ці питання.

Хронологія подій  стверджує, що наприкінці жовтня 1918 року почалося змагання між українцями і поляками, хто на уламках Австро-Угорської імперії швидше проголосить свою державність.

І українці в повній мірі скористалися цією можливістю. За два дні після того, як був оголошений цісарський маніфест – українські депутати австрійського парламенту та галицького і буковинського крайових сеймів створили Українську Національну Раду. 19 жовтня Українська Національна Рада проголошує українську державність, яку ми сьогодні згадуємо як Західно-Українську народну республіку.

Польська державність пішла іншим шляхом. Як тоді виголосив американський президент Вудро Вілсон: «Має бути створено незалежну Польську державу, яка повинна включати в себе території з незаперечно польським населенням…». Проте, значна частина польської еліти була налаштована включити до складу незалежної Польщі землі, на яких поляки складали меншість – значна частина районів Львівщини, Тернопільщини, Прикарпаття та Волині.

Наприклад, у Луцькому повіті перед війною – у 1911 році було тільки 10% поляків. І це був найбільший відсоток на всій Волині. В усіх інших повітах Волині поляків було іще менше.

Що залишалося у цих умовах Пілсудському – тільки збройне протистояння та військова окупація завойованих земель. Міжвоєнна Польща так і не стала для українців матір'ю-батькіщиною, залишившись для українців мачухою. Українці запам'ятали цей час саме як період окупації, де вони не мали рівного доступу до освіти та до участі у державному управлінні. Для багатьох це був час цензури, «Берези Картузької» та «Сокальського кордону», збройних «пацифікацій», знищення православних церков, осадництва і – у відповідь на всі ці утиски прав людини – українського тероризму проти польської держави.

Військова окупація земель, яка на 70-80% була заселена українцями, які прагнули своєї незалежної держави – не могла не створити нового напруження між поляками і українцями. Саме дії Пілсудського заклали підвалини для нового напруження в спіралі польсько-українського конфлікту та політично створили феномен на ім’я Бандера.

 «Волинської різанини» ніколи б не було, якби Польща восени 1918 року не окупувала земель, заселених українцями. Це була помилка, за яку і поляки, і українці заплатили жахливу ціну. Це не виправдовує жертви з обох сторін, але пояснює одну з її причин. Більш того, під час Другої світової війни цей конфлікт вибухнув жахливою кривавою розв'язкою – події  1943-44 рр. стали лише наслідком рішень 1918-23 років.

Саме військове протистояння поляків із українцями та окупація українських земель стало однією з причин, чому Україна 100 років тому втратила свою незалежність та пережила Голодомор та Великий Терор.

  Нажаль, теперішнє політичне керівництво Польщі виявилося нездатним до критичної рефлексії власної історії, нездатним до визнання помилок.

Для українців – це ще один урок: не тільки усвідомити свої помилки, які призвели до втрати української незалежності 100 років назад, а й в такий спосіб опрацювати своє минуле, щоб травми цього минулого не панували над нашою свідомістю.