Прощавай, День Перемоги!

Ми руйнуємо старі традиції, на їх місце приходять нові. Вони краще старих? В них є користь для суспільства? Чи не знищуємо ми своє минуле таким чином?

Зараз ми все частіше чуємо про те, що треба руйнувати «старі радянські традиції». Бо вони вже застарілі, не відповідають дійсності, вже не той історичний період, та багато з них були жорстко та безкомпромісно нав’язані нам. Ми створюємо свої нові традиції – модні, доцільні для цього періоду державотворення тощо.

Була в нас, наприклад, така традиція – святкувати на 9 травня День Перемоги. При чому святкували цей день гучно та пафосно – з парадами, салютом, вітаннями перших осіб держави.

І цей день важко було назвати нав’язаним кимось або «вигаданим радянським святом». Це історична дата і вона дійсно відображала історичну подію – завершення війни, перемогу. Мій дід завжди казав, що коли в його селі на Київщині почули, що війна завершилась і підписано Акт капітуляції Німеччини, то всі зраділи – це означало, що чоловіки повернуться з фронту, що настане мирне життя… І для них це було дійсно свято!

Але пройшов час, і події тої війни вже не так гостро усвідомлюють у суспільстві! Сучасникам важко оцінити ту жертву, яку сплатили їх діди та прадіди. Сьогодні важко уявити якими були напружені дні війни та емоційний стан піднесення, коли вона завершилась перемогою. Можливо, таке ставлення до Дня Перемоги - це вже незворотній процес. Тому й не варто сьогодні святкувати День Перемоги з таким пафосом як раніше – паради, салюти, промови з високих трибун…

Але в нас виникла на заміну тої традиції інша: ми стали згадувати про ветеранів тої війни лише на 9 травня! Впродовж року ми про них забуваємо! Ми їх вітаємо лише у цей день, згадуємо про їх подвиг лише раз на рік. А те, як вони живуть (або виживають), нас не цікавить. В цьому році ми відзначили 75-річчя Перемоги, але про це сказали лише на 9 травня, а сьогодні 26 травня і про це вже ніхто навіть і не згадає… Як Ви вважаєте, чи приємно нашим ветеранам таке ставлення?

Більш того, ми дійсно народне свято перетворили у день для політичного піару! Політики різних партій виходять на площі, кладуть квіти, кажуть про шанування ветеранів, обіцяють покращити їх життя. Одним словом, лицемірно використовують цей день для власного піару. Але, коли минає 9 травня – то всі забувають про Перемогу!

Сьогодні ветеранів в Україні лишилось не більше 13 000. Не так вже й багато. Але їх подвиг був настільки жертовний, що про нього не варто б забувати і нам, і майбутнім поколінням. Чому б політикам та владі не припинити пусті балачки та обіцянки щодо тих ветеранів, які ще з нами… Можу запропонувати дієвий механізм шанування їх подвигу – нехай держава візьме на себе в якості зобов’язання оплату їх комунальних послуг. Для державного бюджету – це невеличкі видатки, мабуть навіть копійки порівняно з іншими державними витратами! Але для ветеранів це була би справжня допомога та ознака того, що держава пам’ятає їх подвиг та піклується про них. Та й сам Президент казав про таку ініціативу… шкода що він про неї забув одразу після свята.

Це, до речі, й поганий приклад для тих, хто сьогодні стоїть на захисті нашої держави. Якщо ми забули про ветеранів тої жахливої війни, яка була 70 років тому, то де гарантія того, що ми згадаємо про воїнів АТО через 20-25 років. І в багатьох з них виникне природне питання – чи згадає про мене держава, коли військова загроза мине…

І тут на завершення цієї статті, мабуть, я мав би піддати нищівній критиці політиків, можновладців, урядовців за бездіяльність, неповагу до ветеранів тощо!

Але я хочу вибачитись! Вибачитись перед ветеранами тої страшної війни. Вибачте нас за те, що ми почали забувати та, мабуть, вже й забули про ваш подвиг, про вашу жертву… Вибачте за те, що ви підіймались в атаку під кулями не заради нагород або субсидій від держави, а заради нас і нашого майбутнього, а ми перестали це цінувати. Ви йшли у бій заради того, щоб відстояти свою землю, свій дім, щоб ми могли жити в кращому світі… Ви воювали за нас, а ми про вас забули. І, скоріш за все, не виправдали ваші сподівання.