Що заважає дружбі між Україною та ЄС?

Українці все частіше скаржаться на дискримінацію та зневажливе ставлення за кордоном. Особливу нетерпимість до потенціальних партнерів демонструють європейські країни...

Останнім часом в мережі все частіше почали з'являтися історій від українців, в яких наші співвітчизники діляться своїм досвідом поїздок до європейських країн. Багато хто з них відправившись у відпустку чи у відрядження до Європі , зіткнулися із дискримінацією та негативним ставленням з боку європейського населення, причому як пересічних громадян, так і посадових осіб. В більшості випадків приводом для цькування було стереотипне сприйняття українців, як нелегалів-гастарбайтерів, та необґрунтовані звинувачення в нацизмі, який європейці очевидно плутають із націоналізмом. Хвиля скарг буквально захлеснула український сегмент інтернету. Українці, які пережили подібний експірієнс, перебувають у повному шоці і в своїх постах часто пишуть про розчарування в Європі і так званих  європейських цінностях.
 Наприклад, автор однієї з історій розказує про те, як її разом із чоловіком-ветераном АТО та його фронтовими друзями буквально викинули з ресторану в Німеччині (https://spcs.me/diary/read/comm/ua_resistance/maksimalnij_repost_v_nimechchini_nas_iz_druzjami_vignali_z_restoranu_za_ukrajinsku_pisnju-2061553947/?irb526786=1). Причиною стало те, що компанія українців вирішила відсвяткувати за келихом німецького пива День сержанта Збройних Сил України і під час застілля заспівала кілька фронтових пісень. Адміністрація закладу розгледіла в цьому націоналістичний підтекст та поспішила позбутися від "незручних" гостей. Дійшло навіть до відвертих образ на адресу українців із боку персоналу ресторану:
"Чоловік із друзями, звичайно,  почали вимагати від нього пояснень, і менеджер сказав, що ми нібито "викрикували націоналістичні гасла" (це він, напевно, про "Слава Україні!") і що це ображає гостей закладу, а потім ще огризнувся, що мовляв вони в Німеччині взагалі не шанують "нацистське сміття""
Ще один постраждалий  розказує про те, як просте відрядження до Чехії обернулося для нього справжнім пеклом. Відразу після прибуття вибраний готель відмовив йому у кімнаті: як тільки стало відомо, що новий постоялець - українець, усі кімнати раптом виявилися зайнятими.
"Прибув на місце, мила дівчина на ресепшн попросила мій паспорт, я віддав...Ви б тільки бачили її обличчя у той момент. "Ви з України?", - спитала вона мене з явним невдоволенням і навіть зневагою.  "Як бачите", - відповів я. Далі був ну просто цирк: вона почала цікавитися, з якою метою я приїхав до Чехії, чи надовго, чи є в мене дозвіл на роботу в їхній Країні тощо.  А потім просто відрапортувала, що кімнат в готелі, на жаль, більше немає"
Однак на цьому історія лихих пригод українця в Чехії не закінчилася. Пізніше йому так само відмовили й в оренді автомобілю, потім протягом всього відрядження через український паспорт  до нього проявляли підвищену зацікавленість поліція та співробітники аеропорту. А, мабуть, найбільш кричущий випадок дискримінації стався, коли наш герой потрапив до чеської лікарні з апендицитом:
"Зробив УЗД, черговий лікар визначив, що це апендицит та вирішив різати. Спочатку мене хотіли покласти у платне спеціалізоване відділення (страхування ж є), але поки оформляли документи, звичайно, побачили мій український паспорт та різко передумали. Мене відправили у відділення, де проходять  практику студенти медичних факультетів місцевих ЗВО. Сказати, що я був шокований - значить, нічого не сказати.  Але сил і часу обурюватися вже не було, тому мене залишалося тільки молитися,  щоб ці практиканти мені нічого зайвого не відрізали. Здається, мені пощастило, і нічого крім мішечку апендициту я не позбувся. Правда, виписали мене буквально через пару годин, як тільки я отямився, заявили що "нелегалам тут не місце". Та ще й за виклик празької швидкої допомоги з мене здерли 4000 крон"

Виявилося, що навіть ти, хто має іноземне громадянство та вже давно переїхав в Європу на ПМП, теж не застраховані від дискримінації. Ось так, наприклад, інший потерпілий в своїй історії пише про те, як він піддався справжньому цькуванню через те, що був затятим прихильником та учасником Революції Гідності та не приховував свого патріотизму та любові до України (https://blogs.korrespondent.net/blog/politics/4165579/):
"Найбільшим ж розчаруванням у Ганновері цієї миті став досвід спілкування з колегами з м'ясокомбінату, куди я влаштувався. Кпини, різні знущання, зокрема з боку керівництва. Кульмінацією став словесний конфлікт, який переріс у бійку. В розмові я побіжно згадав пару історій з Майдану та пояснив деякі тонкощі волонтерської діяльності, а на мене з кулаками кинувся колега із звинуваченнями у нацизмі. Я потрапив в лікарню з переломами носу та орбітальної кістки. При цьому мене визнали провокатором та змусили звільнитися"
Кожний з цих розказів - це історія сум'яття, образи та приниження, але, що найголовніше, всі вони просякнуті щирим нерозумінням постраждалих українців: за що? Чому населення країн, з якими Україна підтримує міцні дипломатичні стосунки, союзу, частиною якого всі ми мріємо стати, ставляться до нас із такою зневагою та ворожістю? Відповідь багато в чому полягає у волелюбному дусі українського народу та революційному шлясі  становлення сучасної української державності. Національна самосвідомість сьогоднішніх українців формувалася в абсолютно особливих і притому достатньо важких умовах соціальної та політичної смути. Наш народ здійснив свого роду "стрибок віри", пожертвувавши горезвісною стабільністю та поставивши на кін усе в надії на краще майбутнє. Українці, яких десятиріччями пригнічувала  агресивна російська культурна політика, з боєм повернули собі свою етнічну самобутність та національну гордість. І, безумовно, така активність та рішучість лякає європейські країни, які перебувають у безтурботній млості та вже давно відмовилися від понять "нація" та "національна держава".
Як правильно відзначила автор першого поста, жителі Європи "відмахуються від тих, кому обіцяли захист и допомогу, та таврують "нацистами" людей, які проливали кров за свободу та майбутнє своїх дітей, бо це не вписується в їх ситий та благонадійний спосіб життя". І насправді, Європа вже забула, що значить битися за свою свободу, що таке війна. Нове європейське покоління взагалі ніколи в цьому житті не нюхало пороху.  Образ революціонера для них - це символ не свободи, а загрози. Опір - виклик суспільному спокою. Європейці, які звикли до гарного безтурботного життя, бояться за свій комфорт, свої розміряні мирні будні. Сучасні європейці лякаються потрясінь та міцно тримаються за нав'язані владою стереотипи, бо щиро вірять у те, що якщо вони відмежаться від тих, хто, на їхню думку, несе в собі прагнення до змін, зможуть захистити свій затишний рафінований маленький світ.
Звичайно, все це зовсім не значить, що діалог між українською та європейською культурами не є можливим та що євроінтеграція не має сенсу.  Однак подібні історії ясно дають нам зрозуміти, що на шляху до "європейської мрії" українцям доведеться зіткнутися із набагато більшими складнощами, ніж здавалося спочатку.