Казочка про білого трансплантолога

У неділю, 31 березня, розговорився у кав'ярні з барістою. Аби не зачіпати тему виборів - поспілкувалися про новий Закон №2694-VIII щодо правил трансплантації органів людини, який саме в цей день набув

Хлопчина цікавився, чи справді “прийняли такий закон, щоб українців продати на органи #всепропало #требавалить”. Моя недільна ранкова кава вийшла довгою й змістовною. 1. По-перше: не прийняли, а набув чинності. Не закон, а поправки до закону. Сам закон був ухвалений ще рік тому. Я бачив активістів, що зібралися в той день під Верховною Радою, чекаючи результатів голосування. Я бачив їхні очі. Ні, це були не “чорні трансплантологи”. Переважно - родичі тяжко хворих, які місяцями чекають на свою нирку, печінку, кістковий мозок… Знаєте, як це - чекати на свою нирку? В інституті Шалімова (а дітям - у переповненому ОхМатДиті). Під пігулками та лікарським наглядом. Кожні три тижні потрібно лягати на діаліз. Це боляче. 2. Закон легалізує трансплантацію органів в Україні та прописує для цього детальну процедуру. Попередній закон про трансплантацію від 1999 року виявився цілком відірваним від сучасних викликів. Як наслідок - в Україні щороку помирає понад 3000 потенційних донорів, кожен з яких міг би врятувати кілька життів. І це при тому, що у нас в країні давно є все для успішних операцій - і лікарні, і обладнання, і фахівці. І на все це багато років бракувало законодавства. 3. Основне нововведення, якого усі так жахаються: закон вперше дозволив трансплантацію в Україні від не спорідненого донора, головне - максимальна сумісність. У всьому світі це давно вважається нормою. В Україні переважно робили пересадку від родичів. Але частіше - українці були змушені летіти за кордон. Як і раніше, донором органу може бути тільки доросла, дієздатна, здорова особа. Новий закон легалізував дитяче донорство, але тільки в одному випадку - пересадка кісткового мозку рідним братам/сестрам. 4. І все одно - ні, закон не дозволяє когось просто так “порізати на органи”. Розберемося, що таке “презумпція незгоди”. Усі люди автоматично вважаються незгодними на трансплантацію, крім тих, що самі, за життя, при тверезій пам'яті написали заяву про згоду на донорство органів. Таку людину обстежують та вносять до реєстру донорів, а у потрібний момент (якщо в людини можна взяти орган або його частину без загрози для життя, або ж - якщо людина помирає чи щойно померла) терміново приймають рішення про трансплантацію. Особа, що погоджується на донорство, має бути дієздатною (або мати дієздатних родичів) і здоровою. Учасники АТО не можуть бути донорами - міжнародне право суворо розмежовує донорство органів та збройні конфлікти. Кожен, хто підписав таку згоду, може у будь-який момент її відкликати. “Презумпція незгоди” діє у більшості розвинених країн. Там донорам забезпечений і надійний правовий захист, і соціальні гарантії, і повага у суспільстві, активно культивована у ЗМІ та кіно. За всіх цих умов система добре працює - потенційні донори надійно захищені від недобросовісних трансплантологів. 5. Торгівля органами у нас заборонена. Вона заборонена у всіх країнах світу, крім Ірану. За продаж органів дають 5-7 років ув'язнення (у США - стільки ж). Відповідальність загрожує усім учасникам процесу - і лікарям, і продавцям власної нирки. Усі трансплантації здійснюються у державних медзакладах, і враховуючи складність операції - процедура досить прозора і контрольована. Оплачує ці операції також держава, в тому числі, й закордонні (і повірте - державі дешевше лікувати українців в Україні). Згідно з новим законом, до 2020 року має бути створено електронний реєстр донорів та реципієнтів із автоматизованим визначенням сумісності. Ця технологія сама по собі додасть прозорості і спростить притягнення злочинців до відповідальності. 6. Якщо чесно, “чорна трансплантологія” - дещо перебільшений народний міф. Не треба бути медиком, щоб уявити собі складність та високу технологічність операції, високі ризики та необхідність спостерігати пацієнта решту його життя. На жаль, нелегальний ринок органів в Україні справді існує. У всьому світі це сумна реальність - і дефіцит “білих” донорів, і сотні охочих дістати гроші ціною каліцтва. Новий закон в Україні навряд чи зможе зменшити чи, навпаки, інтенсифікувати чорний ринок. Але це - важливий закон про те, як допомогти тисячам хворих легально, прозоро і “по-білому”. Побажав тому хлопцеві у кав'ярні подальшого розвитку інтелекту, гідного його розкішної бороди. І щоб закони вивчав не з великої біди, а лише з цікавості. Мало не забув написати: каву там варять смачно. Зайду ще.