Анатомія хаосу

Нам має вистачити мудрості й мужності не повторити історичних помилок і мирно пережити виборчі кампанії цього року.

Суспільство країни, яка перебуває в стані війни, особливо вразливе перед викликами несправедливості. Ветерани російсько-української війни та їх родичі відчувають її особливо гостро. Низька якість роботи державних органів, постійне відфутболювання громадян від кабінету до кабінету, соціально-економічні проблеми та політична турбулентність змушують навіть цивільних українців зневіритись у власній країні. А учасник війни від побачених перспектив спитає спочатку в самого себе, а потім і в інших: «За що я воював? За те, щоб всякі держиморди мільйони крали? За те, щоб громадських активістів вбивали, а злочинців покривали?». І рано чи пізно таке невдоволення стає каталізатором активних дій.

Ветерани війни у В’єтнамі стали серйозним фактором внутрішньої політики США на початку 1970-х років. Саме діяльність «дембелів» в’єтнамської війни, їхні мітинги, демонстрації, акції громадянської непокори стали важливим каталізатором виведення американських військ з В’єтнаму в 1973 році. Пізніше користуватися ветеранським рухом в політичних цілях не гребували Демократична й Республіканська партії. Вони «мочили» одна одну на полі суперечок щодо необхідності американського втручання в Індокитаї. «Демократ Ліндон Джонсон заварив цю в’єтнамську кашу» - голосили республіканці; «Республіканець Річард Ніксон сприяв ескалації війни і великим жертвам»-відбивалися демократи. Обидві партії підтримували діяльність ветеранських організацій, щоб у випадку необхідності використати їх у боротьбі за владу.

У цій ситуації вигравали всі, окрім власне ветеранів війни. Повільно вирішувалися проблеми їх реабілітації та адаптації в мирному житті, мало що робилося для покращення їх іміджу – захисники інтересів країни в очах публіки були зайвими в мирному суспільстві. Історії Джона Рембо з фільму «Перша кров» та Тревіса Біккла з фільму «Таксист» були схожими на біографії сотень тисяч ветеранів В’єтнаму .

Тепер в Україні теж є десятки тисяч «Джонів Рембо» і «Тревісів Бікклів». У них є законні права і вони мають повне моральне право вимагати справедливості.

Але такий організований рух за справедливість ризикує бути використаним в темних цілях. Корупційний скандал в «Укроборонпромі» дуже не сподобався мільйонам українців. Найбільше він не сподобався тим, хто безпосередньо мав справу з несправною військовою технікою. У людей із цього приводу зашкалюють негативні емоції. А це вже ідеальне підгрунтя для різного роду маніпуляторів, які не проти направити емоційний запал людей у радикальні дії для досягнення меркантильних цілей певної групи ляльководів.

Я завжди з великою долею критики ставився до закликів «не розхитуйте човен, бо Путін нападе». Ними можна замаскувати навіть найбільше зло. Громадянам потрібно створювати принаймні ілюзію цього розхитування, щоб чиновники не розслаблялися в їх теплих кріслах. Але коли справа доходить до того, що в якийсь момент стає ясно, що монополія на застосування сили знаходиться не лише в руках держави, то стає по-справжньому тривожно і згадуються прізвища Петлюри, Грушевського, Винниченка, отамана Зеленого, Махна. 100 років тому по всій Україні було сотні отаманчиків і їх озброєних груп. Вони були впевнені  в своїй правоті та у праві застосування сили, постійно хизуючись цим. Коли справа дійшла до російсько-більшовицького вторгнення та окупації, тих отаманчиків і слід простив. Лише організовані партизанські групи колишньої армії УНР продовжували боротьбу, як наприклад герої Холодного Яру. До самого кінця зброя для них була не засобом насилля заради насилля, а засобом насилля заради держави.

Наразі ж в Україні постали групи людей, які готові застосовувати насилля не проти зовнішнього ворога, а проти внутрішніх суб’єктів політики. Якими б поганими не були ці суб’єкти політики, ескалація насилля всередині українського суспільства є неприйнятною. Так само як і 100 років тому над нами нависає загроза повної окупації.Та ж сама Росія, нетерпляче потираючи руки, чекає, коли «еті хахли» знову хапатимуть одне одного за глотки через різні політичні погляди та нездатність окремих осіб ставити на перше місце ідеал держави, а не ідеал отримання влади. Історичні прецеденти доводять, що наслідком внутрішньої незгоди серед українців була іноземна окупація та національне  приниження.

Нам має вистачити мудрості й мужності не повторити історичних помилок і мирно пережити виборчі кампанії цього року. На жаль, серед претендентів на президентське крісло достатньо тих, хто за першої можливості готовий стати на старі українські граблі – для них на першому місці знаходиться влада, а не держава.