Мілітаризація Криму - це пряма небезпека для Європи і світу

Якщо наша позиція буде максимально активною, навіть такий інструмент як ООН можна змусити працювати на Україну – незважаючи на те, що Росія більша і потужніша, а сама ООН вже доволі застаріла ідеологі

15 листопада Третій комітет Генасамблеї ООН  планує ухвалити оновлену резолюцію про Крим.  Ймовірно, після цього буде окрема резолюція і по мілітаризації Криму.

     Враховуючи те, що в нас війна - Україна має використовувати кожен інструмент міжнародного тиску на агресора. Навіть, якщо за результатами цей тиск лишиться суто формальним – бо ж дійсно ми всі вже мали нагоду не раз переконатись, що система стримувань і противаг, створена в середині 20-го сторіччя, у 21-му просто не має важелів впливу. Але нічого: те, що не спрацює напряму проти РФ, дасть накопичувальний ефект, стане підґрунтям для потрібних нам рішень на іншому рівні, просто додатковим аргументом, скажімо, в рамках тої ж Нормандської групи. Ми просто не можемо дозволити собі розкоші нехтувати будь-якою допомогою.

     Мілітаризація Криму – це дуже серйозно. І це не стільки безпосередня загроза для нас на нашій же окупованій території – ракети того ж комплексу С400 з Перекопу долетять і до Полтави, і до Дніпра, і до Умані. Це пряма небезпека для Європи й світу, оскільки вже було достатньо витоків інформації, хоча й не підтвердженої офіційно, що в Криму РФ розмістила ядерні ракетні комплекси (за чутками, «Тополь»). Це вже міжконтинентальні ракети з дальністю 10-11 тисяч км. Тобто, це може накрити не тільки Францію чи Велику Британію, але й США та Канаду. Нехай злітають в росіян ті ракети раз через три, а долітають – раз через десять, але, тим не менш, це безпосередня ядерна загроза. Тому ж Брюсселю чи Стамбулу буде все одно, чи Кремль цілився по них, чи ракета просто впала в процесі.

     Україна зобов’язана донести до такої мирної і розслабленої структури як ООН всю серйозність ситуації. НАТО, і зокрема США, вже зрозуміли ступінь небезпеки.

     Слід пам’ятати, що однією з середньострокових цілей України є введення не тільки на лінію розмежування, але на всю окуповану територію Донбасу для початку миротворчого контингенту ООН (так, оптимальний варіант – це НАТО, бо там немає Росії і мінімум її союзників, але це ніколи не погодить РФ). При тому, що РФ також є членом ООН, ми маємо докласти всіх зусиль, щоб до миротворчого контингенту в жодному випадку не були включені військові держави-агресора та її сателітів. Так, це абсурд – агресор є «миротворцем» на ним же окупованій території, однак ми вже маємо перед очима приклад з ОБСЄ. Це цілком можлива, хоча й абсурдна, ситуація.

     В процесі розгляду безпосередньо рішення про миротворчу місію надавати аргументи проти РФ буде пізно. Фундамент потрібного саме Україні формату миротворчої місії ООН маємо закладати завчасно. Серед іншого, вже сьогодні формуючи однозначну позицію ООН, що РФ – це джерело небезпеки, це джерело світової нестабільності, це пряма загроза всім і цілковита відсутність будь-яких меж, само собою зрозумілих для всіх інших держав. Але, якщо до розгляду питання миротворчої місії більшість представників країн-учасниць ООН підійде з уже сформованою точкою зору «РФ=загроза», то це на порядок збільшить ймовірність невключення військових РФ до такої місії.

     З правопорушеннями в Криму, системою їх контролю та покарання поки маємо таку собі правову колізію. Україна і світ визнають Крим саме нашою територією. Відповідно, мешканці Криму з цієї точки зору за умовчанням сприймаються як громадяни України, доки не доведено інакшого. Однак Крим, в тому числі в правовому аспекті, є на відповідальності держави-окупанта. Що не скасовує фактів порушення мешканцями Криму українського кримінального та адміністративного кодексів і не зменшує їхньої відповідальності.

     Щодо правопорушень самих кримчан Україна має деякі механізми застосування покарання: якщо порушення документально зафіксоване, а потім цей громадянин так чи інакше потрапляє в сферу компетенції української прикордонної служби, СБУ чи поліції. Ми можемо накласти штраф при в’їзді на неокуповані території, заборонити цей в’їзд і навіть посадити порушників, якщо вони в’їхали на нашу територію. А от у сфері злочинів щодо самих мешканців Криму, тим більше з боку окупанта, тут нам доступні тільки механізми міжнародного впливу.

     Те саме стосується правового статусу Азова і Керченської протоки, а також фактичного доступу до акваторії для наших суден: тільки рішення і тиск міжнародних структур зможе хоч якоюсь мірою захистити тут інтереси нашої держави.

     Так, це на практиці суто наші проблеми й ускладнення. Однак інші держави не мають змоги відверто ігнорувати наші проблеми – бо це, серед іншого, створює прецедент. Якщо можна такі дії вчиняти щодо України – то можна і щодо будь-якої іншої держави. Звісно, якщо дії на шкоду нам не будуть засуджені й покарані. Але тут маємо ту саму «виделку вибору», як і з Німеччиною щодо «Північного потоку-2» і антиросійських санкцій: з одного боку, пряма економічна вигода, і то вже сьогодні, а з іншого – пряма небезпека, однак колись завтра чи післязавтра. Для інших держав це працює цілковито так само: інтереси України цікаві тільки і виключно самій Україні. І це наша проблема – переконати всіх значущих гравців на міжнародному полі, що сьогоднішні доходи не варті ризику, що Росія заслуговує на ізоляцію і покарання, бо становить небезпеку не тільки для України.

     Це складна і довготривала робота. Але маємо визнати, що війна завтра не закінчиться, так само як Росія завтра не зникне з мапи Азії. Це забере роки. Однак докладати всі можливі зусилля мусимо тепер, щоб потім мати потрібний нам результат. Міжнародна політика та світова дипломатія навіть у випадках непрогнозованих катастроф не передбачають моментальних рішень і дій – що вже казати про багаторічні конфлікти й окупацію.