Молода країна без молодих політиків: чому вибори нічого не змінюють

22 сентября 2018, 17:09
Экономический эксперт
0
545

99% із них просто не хочуть іти в політику на тих умовах, які перед ними стоять. Адже для кожного це ризикує стати не вінцем кар’єри, а величезним і дуже дорогим сізіфовим каменем.

У радянські часи поширеним був вислів про "дорогу для молодих", яку обіцяли завжди давати талановитим і наполегливим, відсуваючи людей у віці на другорядні і почесні ролі. 

Але як тоді, так і зараз вираз є не більше, ніж гарною приказкою, адже молодих і спраглих до змін ніхто і близько не підпускає до державного управління.

Сьогодні близько 40% громадян ще не визначилися, за кого голосувати на майбутніх виборах. Таку статистику можна розцінювати як найбільш голосний запит на нових людей у політиці.

Але чому закон попиту і пропозиції не працює, і власне незаплямованих облич, на яких чекає суспільство, не дуже багато у владних кабінетах?

Зараз українці хочуть бачити молодих політиків – свого Макрона або Джастіна Трюдо. Напевно, ідеальний кандидат – особа 35-40 років з офіційним середнім бізнесом. Це може бути виробнича сфера, інвестиційний банкінг або консалтинг.

Бажано, аби вона мала гарну освіту. Це може бути MBA, але, звісно, ще краще, якби наш кандидат отримав магістра в одному з університетів Ліги Плюща.

До власного бізнесу людина має пропрацювати пару років за кордоном або отримати декілька років досвіду у Великій трійці, бути активним учасником якихось некомерційних структур.

В Україні протягом останніх п’яти років вона має отримувати дохід, вимірюваний десятками або навіть сотнями тисяч євро, і сплачувати з них податки.

Напевно, можна подумати, що таких людей в Україні немає і бути не може. Але насправді ідеальні або майже ідеальні кандидати, з відмінностями максимум по одному-двох параметрах, у нашій державі є.

Їх, скоріш за все, навіть більше, аніж існує місць у Верховній Раді, Кабміні, секретаріаті, а також на керівних посадах у різних міністерствах і відомствах.

Та якщо вони є, то чому реформаторами виступають лише поодинокі Дон Кіхоти, а не ціла армія енерджайзерів?

Вся справа в політичній системі, де за 27 років незалежності майже нічого не змінилося на краще. Як і раніше, людей у партійні списки найчастіше обирають за двома характеристиками.

Першою є лояльність – можна бути охоронцем, водієм, кухаром або нотаріусом в іменитого політика і стабільно проходити в Раду по декілька скликань поспіль. Адже головна робота в такого депутата залишиться незмінною – виконувати розпорядження господаря.

Другою характеристикою виступає грошовитість. Мова про можливість одноразово викласти на стіл купу грошей із п’ятьма, а може і шістьма нулями на так звану підтримку партії.

І нібито зрозуміло, що виборчі перегони в нашій країні – то є річ не дешева. Адже політична реклама, агітатори, члени ДВК, спостерігачі і так далі – все це коштує чималих грошей.

Приблизна оцінка парламентської кампанії потенційно прохідної партії на сьогодні стартує з суми у 40-45 мільйонів доларів. І якщо партія не залежить від якогось олігарха, що профінансує виборчу кампанію, їй все одно доведеться ці кошти десь брати.

Ось так і виникає замкнуте коло, яке наразі майже неможливо розірвати.

Революція Гідності на короткий час відкрила вікно можливостей, аби потрапити до "Великої політики" для певного кола людей, серед яких були герої Майдану чи відомі громадські активісти.

Та переважну їхню кількість просто використали, включивши до списків уже давно існуючих партій заради піару та підвищення рейтингів останніх. Так зробили майже всі політичні сили – "Батьківщина" з Надією Савченко, БПП з Найємом та Лещенком, "Самопоміч" із Семенченком.

Що трапилося потім у відносинах між партійними функціонерами та "новобранцями" – нам усім дуже добре відомо. Але навіть це "вікно" на сьогодні вже закрито.

Тепер поглянемо на ситуацію очима, власне, особи – потенційного кандидата. Державна служба малює для нього не зовсім райдужні перспективи.

З нового офісу в бізнес-центрі класу А треба перебратись у похмуре міністерське приміщення чи під купол Верховної Ради, де на нього очікує, м’яко кажучи, не дуже позитивно налаштоване оточення.

Через деякий час – це може бути кілька місяців або років биття об лід – ідеальний кандидат або піде сам, якщо побачить, що його робота мало кому потрібна і не просувається уперед, або підуть його, коли зусилля увінчаються успіхом, і на горизонті замайорить дійсно значуща зміна.

При цьому людина на ці 2-5 років попрощається з бізнесом, закордонними поїздками та відпочинком з родиною. Адже для того, аби змінити бодай щось, треба буде працювати по 14-16 годин на добу 7 днів на тиждень.

Одночасно з цим ніхто не забирає вірогідності різного роду звинувачень на адресу занадто ретивого реформатора.

Тобто, щоб отримати купу потенційних проблем, відсутність на певний період вільного часу, потрапити під постійну критику своєї діяльності, адже завжди будуть знаходитися незадоволені, та ще й отримати ярлик "крадія", який переважна більшість населення автоматично навішує на будь-якого депутата Верховної Ради, ти маєш ще й сплатити величезні кошти, щоб туди потрапити. Не важко уявити, чому охочих майже нема.

Адже в будь-якого бізнесмена виникає питання – навіщо мені це?

Як воно виникло свого часу в декількох моїх знайомих, які щиро бажали піти до влади заради змін у країні і були готові покласти на це 5 років свого життя, але, зіштовхнувшись з усім вищезгаданим, вирішили витратити гроші в іншому напрямку.

Ми можемо довго сперечатися щодо мотивації, казати про служінні народові, певну самопожертву та особливу систему цінностей. І все це буде правильно, але не знімає питання – де взяти кошти, аби потрапити до цього "закритого" клубу.

Адже в Україні "Велика політика" – це аж ніяк не інклюзивний інститут, про важливість існування яких для успіху країни так багато писали популярні в нас Джеймс Робінсона і Дарон Аджемоглу, автори книжки "Чому одні країни багаті, а інші бідні".

Можна говорити і про те, чому б усім талановитим молодим бізнесменам не об’єднатися та піти в політику власною партією. Напевно, справа буде в часі та фінансах. Проспонсорувати власну партію – недешево, а в обмін на це бізнесмени отримають зовсім непевний результат.

Адже їхні молоді обличчя та риторика людей дії будуть конкурувати з іменитими та впізнаваними політичними аксакалами, які не проти вдатися навіть до брутального популізму.

Та й зацікавленість певних кіл у тому, аби не допустити в політику партію, яка не була б підконтрольною жодному олігарху, дуже велика.

Сьогодні Україна не має середнього класу, на який могла б повноцінно спиратися нова політична та економічна ідеологія. Є тільки його окремі представники, які, за західними стандартами, належать до середнього та середнього+ прошарків.

Ці представники, в теорії, дадуть фору багатьом кадровим чиновникам, які по 30-40 років працювали в політиці та на державній службі і жодного дня – в реальному секторі.

А на практиці 99% із них просто не хочуть іти в політику на тих умовах, які перед ними стоять. Адже для кожного вона ризикує стати не вінцем кар’єри, а величезним і дуже дорогим сізіфовим каменем.

Отже, на жаль, складається враження, що головна і єдина можливість для змін полягає в тому, коли чинні політики самі відпустять кермо. Або ж певні зміни відбудуться у світосприйнятті спонсоруючих їх олігархів, які зрозуміють, що заробляти можна не тільки виключно на корупційній ренті, а ще й завдяки здорожчанню власних активів.

Однак це неможливо без певних змін у країні, які зможе забезпечити тільки нова генерація молодих політиків.

Можливо, це станеться доволі скоро. Розуміючи, що більше нічого не можуть зробити, а заробляти гроші вже просто нікуди, вони потроху, а потім все більше й більше почнуть запускати в систему державного управління молоду кров.

Натомість політики старих часів будуть залишатися поважними публічними особами з великою номінальною владою, а інколи навіть іміджем реформаторів – задовольняючись тим, що реально їхньою головною реформою стало правило "відійти та не заважати".

Або нам доведеться чекати на чергову кризу та потенційний силовий сценарій зміни влади. От тільки вже ніхто не знає, до чого це зможе призвести, і чи переживе країна чергову революцію.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Новости политики
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.