Реформа ООН: як протистояти новим глобальним загрозам

Сьогодні всьому світові необхідне кардинальне реформування ООН і вироблення нової системи колективної безпеки, яка б відповідала викликам часу.

Держави-агресори не мають права впливати на рішення Організації, яка покликана забезпечувати мир на планеті.

24 жовтня світ відзначає День Організації Об’єднаних Націй. У цей день 1945 року вступив у дію Статут ООН, яким нації задекларували волю об’єднати сили для підтримки міжнародного миру та безпеки.

Нагадаю, що Україна була країною-засновницею ООН і вже з перших років її існування активно працювала в рамках цієї найбільшої універсальної міжнародної організації - навіть попри формальність власної зовнішньої політики за часів перебування у складі СРСР.

Гарантами повоєнного миру тоді виступили держави-переможці у Другій світовій війні, що стали постійними членами Ради Безпеки ООН: Велика Британія, Китай, СРСР, США, Франція. Після розвалу Радянського Союзу місце серед п’ятірки постійних членів Ради Безпеки успадкувала Росія. І сьогодні є привід задуматися, чи виправданим було це рішення?

Анексія українського Криму та окупація частини Донбасу Росією, яка залишається одним із постійних членів Радбезу ООН, показала не тільки слабкість ООН, але й нежиттєздатність усієї системи світової безпеки, яка діяла протягом десятиліть. Ситуація в Україні стала лакмусовим папірцем, який продемонстрував, що Організація не змогла виконати функції, покладені на неї, а саме – ведення превентивної дипломатії для запобігання конфліктам та миротворчість під час конфлікту. Так само, як у 90-х роках вона не зуміла запобігти етнічним чисткам у Боснії та Руанді.

Очевидним є той факт, що доки країна-агресор є постійним членом Радбезу ООН і має право вето на будь-які рішення – не може бути й мови про підтримку та забезпечення миру у світі.

Необхідність реформування ООН уже визнають її учасники. На 72-ій сесії Генасамблеї ООН цієї осені 128 країн-членів Організації підписали декларацію про її реформування, і кількість підписантів продовжує зростати. Як справедливо відзначив Генеральний секретар ООН Антоніо Гутерріш, треба, «щоб у XXI столітті ООН була більше зосереджена на людях, і менше – на процесі, більше на наданні допомоги, і менше – на бюрократії».

Однак пропонована декларація ще не вирішує проблем сьогодення: вона не здатна ні зупинити агресію Росії, ні нівелювати загрозу ядерного нападу, яка сьогодні стоїть чи не найгостріше з часів закінчення «холодної війни».

Для початку весь світ повинен навчитися миттєво називати речі своїми іменами. Це стосується й Української держави, котра сама на офіційному рівні не змогла назвати війну війною і потрапила в павутину викривлених понять і на них же базованих переговорів. Наступний крок – вироблення нової оперативної системи реагування на агресію, яка б дозволяла нівелювати пропаганду в інформаційному полі різних держав, ізолювати і покарати державу-агресора силами об’єднаних націй.

Разом із тим, якою б не була доля Організації Об’єднаних Націй, Україна мусить вирішувати своє головне геополітичне завдання – ставати повноцінним суб’єктом міжнародної політики. Без внутрішньої готовності захищати свої національні інтереси і територію – зовнішня допомога нічого не вирішить. Ми маємо розвивати свою зовнішню політику так, щоб геополітичне протистояння між Заходом і Сходом не відбувалося за рахунок України, за рахунок нашої території і життя наших людей. А для цього насамперед маємо збудувати сильну економіку як фундамент боротьби за власні національні інтереси.