КАСТА НЕДОТОРКАНИХ, ЧИ БУДЕ КІНЕЦЬ ЕПОПЕЇ?

Коли два останніх тижні країну «годували» видовищем зі зняттям депутатської недоторканності, думка була лише одна – якою недовговічною є людська пам’ять! Хоча, це не зовсім точно. Мабуть, політики дум

Коли два останніх тижні країну «годували» видовищем зі зняттям депутатської недоторканності, думка була лише одна – якою недовговічною є людська пам’ять! Хоча, це не зовсім точно. Мабуть, політики думають, що виборці нічого не пам’ятають. Тому і влаштовують такі шоу. Насправді ж усі добре знають – зняти депутатську недоторканість обіцяли усі політичні сили, які коли-небудь йшли на вибори. І лише тепер, ставши депутатськими фракціями і групами, цинічно маніпулюють реальністю. ВСІ ОБІЦЯЮТЬ ОДНАКОВО Якщо будь-якого депутата в окрузі запитати, «за» чи «проти» він недоторканності, відповідь буде однозначною – «проти». Тому що, зустрічаючи з виборцями, особливо напередодні виборів, усі добре розуміють громадську думку. Вона єдино справедлива: депутатська недоторканість – рудимент, який неможливий в демократичному суспільстві. А от голосують у статусі депутату вже виходячи зовсім з іншої логіки. Щоразу у Верховну Раду приходять одні й ті самі політичні сили, попри те, що країна пережила вже два Майдани, один з яких був кривавим. А політична логіка в окремих питаннях не змінюється. Згадайте, зняти недоторканність обіцяли усі – і ті, хто канув у політичне небуття, і ті, хто сьогодні на Олімпі… А чи варто вірити «новим обличчям», приміром, Михаїлу Саакашвілі, який зараз влаштовує мітинги перед Радою з вимогою зняти недоторканність? Якою буде його позиція, коли він (припустимо, диво станеться) увійде зі своєю політсилою у Раду? Здогадатися не складно. ЧИЯ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПРОВАЛ? З іншого боку, політики добре знають громадську думку щодо існування касти недоторканних. Тому цинічно, заради самопіару влаштовують спроби зняти депутатську недоторканність хоча б частково. Як пишуть деякі політологи, Генпрокурор Юрій Луценко вже перетворився на «прокурора Ради». Бажання публічно зняти недоторканність з якомога більшої кількості депутатів переважує професійну необхідність у зібранні доказів. При більш ґрунтовному підході Генпрокуратура могла б досягти позитивного результату по всіх поданнях, а не лише по трьох з п’яти. Варто було б лише краще зібрати доказову базу, так як це було у випадку депутатів Розенблата та Полякова. Інший бік медалі – відповідальність з боку правоохоронців. Якщо, припустимо, завтра їх звинувачення можуть перекинутися на будь-якого депутата – недоторканість під виключно політичні (а не юридичні) мотиви буде знята, але в судовому процесі усі звинувачення виявляться безпідставними. Що тоді? Хто понесе ПОЛІТИЧНУ відповідальність за все це шоу і знущанням над репутацією? У будь-якій західній, правовій державі – вся політична відповідальність на Генеральному прокурорі, юридична — на слідчому. Не впорався із своєю роботою – йди у відставку та відповідай за Законом. РЕГЛАМЕНТНИЙ КОМІТЕТ= СУД?! Крім того, що спроби часткового зняття депутатської недоторканності виглядають комічно зовні, вони ще й є руйнівними для самої правової системи всередині. Згадаймо епопею із засіданнями регламентного комітету. Що це – суд всередині Ради, серед своїх і для своїх? Як самі ж депутати можуть вирішувати – чи достатньо доказів Генпрокуратури для зняття недоторканності чи ні? Вони не є ні правоохоронцями, ні подекуди навіть юристами, ні тим більше судом, який єдиний в правовій країні повинен мати право вирішувати, хто винен, а хто ні. З іншого боку, вибірковість парламенту при голосуванні за зняття недоторканності не є випадковою. Недоторканими залишили тих двох депутатів, обвинувачення яких ґрунтувалося на незаконному збагаченні. Раді не потрібні такі прецеденти, інакше під загрозою наступних подань ГПУ може опинитися занадто багато осіб. Генпрокуратура повинна усвідомити це і не робити таких помилок надалі, а шукати реальні докази для отримання необхідного результату. ЯК РОЗІРВАТИ ЗАМКНУТЕ КОЛО Країна погрузла в корупції. Цікаво, куди тягнутиметься незаконний бізнес, щоб уникнути відповідальності? Звичайно, до недоторканих. Саме існування недоторканності сприяє і породжує корупцію. Депутатам завжди пропонуватимуть незаконні бізнесові схеми, навіть якщо вони самі їх і не створили. Злочинець згоден буде заплатити будь-які кошти, щоб мати змогу знову і знову їх здобувати. А тут така можливість! Відміна депутатської недоторканності повинна бути цілковитою і безповоротною. На минулому тижні «Самопоміч» заявила про реєстрацію законопроекту, який начебто спрощує зняття недоторканності з депутата у разі подання Генпрокуратури. Це ніщо інше, як самопіар, або ж просто окозамилювання. Який сенс законодавчо спрощувати процедуру, якщо у Раді, за заявами тієї ж «Самопомочі» раз у раз порушується регламент? Жодне спрощення не дасть результату, якщо процедурою, як і раніше, керуватимуть народні депутати. Безсумнівно, вони знаходитимуть все нові і нові можливості для затягування процедури. Ще більш недолугими є спроби виправдати існування недоторканності рекомендаціями Венеціанської комісії чи ПАРЕ, які проголошують окремі депутати. Начебто, у країнах з недосконалою демократією недоторканність має бути. Не розуміючи того (або розуміючи), ці депутати самі залишають країну на тому рівні розвитку демократії, на якому вона, на їхню думку, зараз перебуває. І не дають їй шансу вийти на інший рівень. То, можливо, їм вигідний такий рівень демократії, при якому той, хто пройшов у Раду, має змогу красти і незаконно збагачуватися? Але цей рівень не вигідний всій країні. Генпрокурор пообіцяв повернутися до Верховної Ради з великою кількістю нових подань на народних депутатів. Скоріше за все, нас чекатимуть нові й нові серії «мильної опери» зі зняттям депутатської недоторканності. Кому вони потрібні? Хіба що самим депутатам, щоб виправдати свою бездіяльність в інших питаннях. Законопроект про відміну депутатської недоторканності нещодавно внесено і Президентом. Однак депутати нізащо не проголосують за нього. Причому ні цього, ні наступних скликань. Занадто солодкою є недоторканність, спробувана на смак. Виходом із замкнутого кола, в якому долю підозрюваних вирішують самі підозрювані, може бути лише загальноукраїнський референдум, жоден з яких так і не відбувся з часів проголошення Незалежності. Або прихід у парламент дійсно нових і дійсно народних політсил. Причому у той парламент, в якому не дістануться крісла нікому зі старих.