Перший під президентським гальюном

Таку політичну позицію нині займає очільник законодавчої гілки влади в Україні за своїм авторитетом. Такого спеціально знайшли і призначили, аби не заважав справжнім "хазяям" України

Колись голова Верховної Ради України, а до того багатолітній міністр села, хліба, сала й ковбаси Олександр Ткаченко про свій парламентський чин, у табелі про найвищі ранги держави, сказав так: «Я не перший, але я й не другий…» Розумієте, публічно заявив при Л. Кучмі, що він зовсім не друга особа в державі.

Якщо ви хочете знати, якою фігурою є і де він насправді знаходиться на управлінській шахівниці держави нинішній спікер парламенту Андрій Парубій, то ви можете його за політичною вагою, впливом на державні справи зовсім не знайти навіть у першій десятці керівних та спрямовуючих осіб. Тому, що авторитетом, а, можливо, й толковістю не вдався. Другі, треті, четверті, п’яті й подальші місця особистостей побіля вінценосного Олімпу зайняли, зрозуміло, Гройсман, Луценко, Коломойський, Кононенко, Грановський,  Ахметов, Аваков, Турчинов (можливо, й дещо в іншому порядку) і вже аж десь ген-ген там – пан Парубій.

І це жахливо. Насамперед для представницької гілки влади, бо ж ми з вами, відповідно до Конституції України, живемо буцімто у ПАРЛАМЕНТСЬКО-президентській державі. Займаючи насправді позицію біля президентського гальюна, пан Парубій тим самим здає без бою, практично під козирок всі позиції тим, хто поставив собі за мету, а це видно з їхніх чітких та конкретних дій з прийняття фактично узурпаторських законів, підім’яти під главу держави всі керівні функції в країні. Ще якихось пів року з Парубієм на парламентській бантині, і постане взагалі питання з боку президентських фаворитів: а навіщо він потрібен - парламент? У нас є глава держави, в мудрість якого віримо більше, ніж у власну. Можна й Порошенку, як це робить у Москві Жириновський Путіну, заспівати "Боже, царя храни..."

Ознайомившись детальніше з біографією А. Парубія, я, гадаю, зрозумів звідки родом його політичне безсилля, керівна немічність. Він у житті не пройшов жодного гарту на конкретній роботі, тим паче керівній. Виробничого досвіду – нуль. Ну, був лаборантом архітектурно-археологічної експедиції, за чотири роки (!) доріс до… старшого лаборанта. Не пройшов жодного управлінського щабля. На цьому його конкретна виробнича діяльність й завершилася. А далі – участь у мітингах і рухах. Організація партій і переходи з однієї в іншу, в ту, де тепліше. Одне слово, нічого конкретного, саме лише гала-бала. Різноманітна депутатська діяльність, у Львові, у Верховній Раді. А це, як на мене, займатися всім, і насправді нічим конкретно. 

Яким він був секретарем РНБО України, можу судити з такого промовистого прикладу. Одного дня 2014 року я прийшов у справах до Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, де випадково зустрів його керівника. Мені, як журналісту й письменнику, очільник відповідального органу з охорони нашої минувшини і старожитностей виклала всі свої пекучі проблеми. Замало не з сльозами на очах. А головна з них була та, що через брак коштів, бездумне скорочення штатів, об’єкт фактично залишився без охорони. В період війни.

            -Уявляєте, у нас тут зберігається святиня української нації – акт Злуки України, універсал про об`єднання УНР та ЗУНР в єдину соборну Україну, - почув я з вуст головного архіваріуса. На очах Наталії Василівни Маковецької зблиснула сльоза. Аж серце здригнулося при цих словах...

Я повернувся додому і негайно написав листа секретарю РНБОУ А. Парубію. Думав, хто як не він має зрозуміти важливість і відповідальність моменту, адже ж, начебто, представник національно-патріотичних сил, щирий українець у вищих ешелонах влади. Тут же скинув цей тривожний сигнал на його електронну адресу. Заявив так: якщо не приведи, Боже, московітські варвари зірвуть  міст Патона через Дніпро (була тоді така загроза), то його з труднощами, але все-таки, мабуть, можна буде відновити, а ось коли зникне святиня українського народу, тоді цього вже не воскресити. Чому міст охороняється, а Акт злуки ні? Допомагай, рятуй ситуацію, пане Парубій, просив я, на те тобі й дана така висока посада. Ще запропонував забрати Акт Злуки тимчасово на зберігання до Верховної Ради, чи навіть до Ради РНБОУ, яка постійно знаходиться під посиленою охороною.

Знаю точно, що листа мого А. Парубій отримав, напевне ж, ознайомився. Мабуть, викинув до корзини… Принаймні, реакції не було ніякої. Як же ж, щоб йому, такому великому, мудрому чиновнику підказував якийсь там письменник. Письменників багато, а таких, хто безпосередньо заглядує до рота главі держави ("Чего-с, ізволітє?) він був один....

Думаю, ті хто його висаджували на нинішній парламентський трон, сказати б, на найвищу гілку влади в державі, як стверджує таке Конституція України, добре знали про мізер організаторських здібностей п. Парубія, дійової активності. А головне вирахували, що такий чоловік, з природнім тремтінням колін перед буцімто вищими чинами держави, ніколи не розкриє рота в позі "ні". Він на автоматі володіє рефлексним: "так точно", "будє сдєлано..."  Саме такий політичний пігмей й потрібен нині на посту спікера парламенту, коли справжні перші дійові особи з усіх сил парламентсько-президентську державу активно перетворюють у президентсько-олігархічний директорат. Щоб не заважав. 

У свої повній безпорадності управляти Верховною Радою України пан Парубій остаточно, як мені видається, розписався 23 вересня ц.р., коли в приміщені парламенту відбувся форум за посилення ролі російської мови в Україні. Це тоді, коли Росія поклала під час своєї окупації вже десять тисяч наших громадян. 

Якби ця нарада ненависників українства, нашої мови, культури у стінах ВР відбулася за спікера, скажімо, Новинського чи Вілкула, я б іще якось зрозумів подібне відверте бл**ство, але при А. Парубію… Значить голова там справжній політичний недоріка. Це точно…