Торжество сірості й неуцтва

Як у рідному селі на Вінниччині зневажили пам`ять першого редактора великої поетеси Ліни Костенко

 Є такий науковий термін - анальфабетизм. Це, власне,  хвороба. Страшніша за сказ, за рожу, можливо, й за сам вірус Зіка. Позаяк вона точно невиліковна. Недарма ж у народі кажуть: якщо телятко лисеньким знайшлося, то таким воно й на той світ піде. А анальфабетизм – це, друзі, безграмотність (в т. ч. й політична, суспільна), неуцтво, невігластво. Казати б, повний баранізм.

         З ним, на жаль, доводиться нині зустрічатися все частіше. Оскільки до влади приходять здебільшого тупі і сірі людці. Забираються і на найвищі пости в державі такі демоси навіть без будь-якої освіти. То якими, скажіть, за цих умов мають бути люди з вулиці, середні чини? Еге ж, суцільний —  анальфабетизм.

         Ось дивіться. Вельми важливу справу декомунізації в Україні влада скинула, як брудні ґалоші, на громадськість, сільські ради. І що з цього виходить? Іноді справжній пшик.

         Цими днями, приміром, дізнався я, що в селі Соколівці Крижопільського району Вінницької області, не зважаючи на неодноразові наполягання громадських активістів, так і не назвали одну з декомунізованих вулиць іменем відомого письменника, поета-пісняра, перекладача Андрія М`ястківського. А Андрій Пилипович саме звідси родом, з цього мальовничого села. Відсіль пішов на війну, служив у фронтовій розвідці. Потім працював сільським фельдшером, учителем. А коли якось зустрів його великий український філософ, засновник Української Гельсінської спілки, письменник Микола Руденко, почитав вірші подолянина, за голову вхопився. Ледве не силою забрав у М’ястківського його пошарпаний зошит, куди молодий чоловік записував вірші, вистукав ряд їх на машинці, і заніс до видавництва. Так з’явилася перша поетична збірка, яка відкрила для України Великого Поета.

          Гадаю, ви не раз чули, а то й, можливо, співали його популярні пісні: «Підкручу я чорнії вуса», «На калині мене мати колихала» та й інші. Андрій М`ястківський  автор ряду блискучих прозових творів – «Жито на камені», «При світлі соняшників» (за цим твором знято кінофільм), «Земля – не мачуха», і багатьох, багатьох інших. В його доробку романи, повісті, п’єси, кіносценарії, переклади творів іноземних творів. Особливо ж багато в Андрія Пилиповича збірок поезії. Запашної, духмяної, пронизливої лірики. Вражаючої за змістом, мовою, архітектонікою. Його поезія для дітей і далі, думаю, буде перевидається ще багато разів. За створеними ним образами казок і поезій виховуються діти і внуки українців.

На скільки легка, прозора, душевна, немовби дитяча сльоза поезія в Андрія Пилиповича, можна судити з цієї музично тонкої, проникливої вербальної акварелі, яку зплишив він нам по собі:

" Я напам’ять знаю всі дороги 
Поміж кленів та поміж дубів, 
Адже в лісі бігав босоногий 
Кликати веселих голубів, 
У гаю берізку знаю кожну, 
Знаю поле, що не має меж, 
А інакше полюбить не можна 
Землю ту, на котрій ти ростеш!.."

Понад усе любив своє рідне село. В творчості завжди опирався на його людей, життєві історії дорогих земляків. Десятки і десятки разів приїздив до Соколівки з кращими письменниками, поетами, артистами, які дарували його односельцям свою блискучу творчість. У середині сімдесятих років я працював власкором газети "Вінницька правда" по південній групі районів, у тому числі й по Крижопільському, двічі бував на таких велелюдних оказіях, бачив, як односельці раділи, гордилися таким славетним своїм земляком.

         І ось коли нещодавно у Соколівці зайшла мова про те, щоб одну з вулиць села, де народився, виріс і жив до п’ятдесятих років минулого століття  Андрій М`ястківський назвати іменем великого Майстра слова, при опитуванні думки сельчан, сліпі і задурені комуністичною пропагандою впродовж минулих десятиліть окремі мешанці дурнувато запитували: «А що він таке зробив?»

         А й справді. Гречки, ковбаси не привозив, не роздавав? Але чи все може у нашому житті вимірюватись утробною потребою сірих, приземлених людей. Примітивних двоногих гризунів.

        Знаєте, Андрієві М`ястківському Україна має поставити пам’ятник хоча б лише за те, що він був першим редактором першої поетичної збірки геніальної нашої Поетеси Ліни Костенко «Промені землі» (1957 рік). Що він з містка редактора видавництва підсобив увійти в літературу такому велету слова, як Григір Тютюнник. Що він привів на поетичний, прозовий, сценічний, кінематографічний, перекладацький Олімп десятки і десятки  молодих талантів, відправив їх у творче життя, щоб наша нація була освічена, володіла літературою, культурою високого світового рівня. Адже, щоб було відомо, Андрій Пилипович був поліглотом, володів досконало багатьма мовами світу, зокрема,  румунською, молдавською, мадярською, німецькою, івритом, ідішем, білоруською. Російська – восьма, але це, напевне, не враховується.

         Відмовитись від слави такої знаменитої людини, запитати про неї: «А що вона таке зробила?», можуть тільки повні невігласи, манкурти. Одне слово, у подільській Соколівці повний анальфабетизм. На чолі з головою сільради Олександром Мельником. Називається, приїхали...