Саміт НАТО: три висновки для України

Підсумки саміту НАТО у Варшаві принесли позитиви для України, разом з тим ще раз підкреслили те, що у середовищі альянсу немає єдності у питанні протидії Росії.

Перший висновок - Україна в черговий раз отримала політичну підтримку свого суверенітету. НАТО не визнає анексію Криму. Звертається з вимогою до Росії зупинити підтримку бойовиків на Сході. Також йдеться про надання різного роду технічної допомоги Україні пов’язаної з реформування української армії, лікуванням українських військових. Україна отримала чи не найбільш широкий пакет співпраці ненатівської країни. В умовах миру чи просто ескалації конфлікту без застосування зброї — це був би прорив. У сьогоднішніх же умовах, на жаль, йдеться просто про посилення підтримки політичної. Без великих практичних наслідків для українського сьогодення. 

До позитивів можна віднести також певний дрейф НАТО у сторону посилення “силової складової” у міжнародній політиці. Зокрема, до таких проявів належать наміри збільшити кількість натівських військових на східних кордонах у складі сил швидкого реагування, продовження мандату в Афганістані, повноцінний запуск системи ПРО та підвищення бойової готовності сил НАТО у Європі. Росію вперше зарахували до загроз на рівні, наприклад, з ІДІЛ.

Разом з тим цей акцент на можливості застосування сили зробив, помітнішим розкол у середовищі натівських країн щодо варіанту відносин з Росією. Головні донори НАТО у Європі такі, як Франція та Німеччина прагнуть активного продовження діалогу з Росією. Такий діалог, очевидно, як показує “Мінський процес”, передбачає торги “українським питанням”. Жертвою “потенційного діалогу” стало пряме визнання Росії агресором в офіційних документах. Зрештою канцлер Німеччини Ангела Меркель теж багато говорила про “відновлення діалогу з Росією”. Натомість ініціативи Туреччини щодо створення спільного натівського чорноморського флоту залишилися без належної уваги. Голос країн Прибалтики та Східної Європи був занадто слабким, щоб бути почутим. Для України — це не зовсім добрий знак.

Другий висновок - головним для України залишається питання пошуку нових альтернативних моделей безпеки, де інтереси нашої держави не виступали б розмінною монетою. Безперечно, співпрацю з НАТО потрібно продовжувати, але нам потрібні також союзники, які готові підтримати нас, і яких готові підтримати ми вже зараз у протидії агресії. Таким союзом, на сьогоднішній день може бути Балто-Чорноморська співдружність.

Виникненню такої співдружності сприяє сама ситуація. На півночі Європи вже існує активна співпраця між Скандинавськими країнами і країнами Прибалтики у питаннях спільної оборони. Така співпраця буде посилюватися на фоні прямих погроз Росії під час останнього візиту Путіна до Фінляндії. На півдні Туреччина зацікавлена у створенні такого союзу, відчуваючи загрозу від мілітаризації Криму. Безперечно, Україні потрібно проявляти активнішу позицію і шукати порозуміння з тими потенційними учасниками БЧС, з якими нас намагаються посварити. Насамперед йдеться про українсько-польські відносини. У цьому процесі нам потрібно вшанувати пам’ять жертв братовбивчих конфліктів у минулому і згадати, що Україна і Польща перемагали тоді, коли були разом і програвали тоді, коли їх ділив спільний ворог.

Україна має, що запропонувати новому союзу — це досвід практичної війни з агресором, якого не має жодна з країн НАТО.