Неприпустимо в умовах війни гуманізовати закон щодо довічного позбавлення волі

Шукайте, кому це вигідно.

Неприпустимо в умовах війни так відверто гуманізовати закон щодо довічного позбавлення волі

    За лаштунками політичних баталій   відбулося кілька знакових подій, які залишилися непомітними для суспільства.  Зокрема, 29.11.15  був прийнятий у другому читанні законопроект №2292 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заміни довічного позбавлення волі м'якшим покаранням».

            Цим законопроектом внесені зміни до Кримінального, Кримінально-виконавчого та Кримінального процесуального кодексів України, відповідно до яких:

1)      виключається можливість  застосування довічного позбавлення волі  за вчинення готування до злочину та вчинення замаху на злочин, крім випадків вчинення злочинів проти основ національної безпеки України, передбачених у статтях 109-114¹, проти миру та безпеки людства, передбачених у статтях 437-439, частині першій статті 442 та статті 443 цього Кодексу";

2)      виключається можливість призначення підбурювачу та пособнику злочину максимального строку або  розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті Особливої частини КК, за якою така особа підлягає кримінальній відповідальності";

3)      на засуджених до довічного позбавлення волі розповсюджується дія статті  81КК, за якою засуджений до довічного позбавлення волі набуває право на умовне звільнення  після  відбуття 20 років позбавлення волі, за умови бездоганної поведінки протягом останніх трьох років, та коли суд визнає, що засуджений не потребує подальшого відбування покарання.

4)      встановлюється, що внаслідок акта про помилування покарання у виді довічного позбавлення волі  може бути замінено  на позбавлення волі на строк 25 років, яке не підлягає подальшій заміні на більш м’яке покарання.

            Особисто для мене значна частина положень цього законопроекту є не тільки сумнівними, а й такими, що викличуть низку серйозних проблем.

            Зокрема, убезпечуючи підбурювачів злочину від довічного позбавлення волі, законодавці зняли  запобіжник  для, наприклад,   замовників умисних убивств,  які, відповідно до ст.27 КК України  зазвичай є підбурювачами злочину.  Ступінь важкості  дій  і вини таких осіб  серед інших учасників такого злочину завжди  є найбільшою.

            Досить складними для розуміння є положення законопроекту про можливість умовного звільнення засуджених до довічного позбавлення волі, оскільки ними фактично скасовується поняття винятковості цього покарання.     Так, виходячи зі змісту частини першої статті 64 КК, довічне позбавлення волі є винятковим видом покарання, яке встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк.

            За чинним КК  можливість застосування довічного ув’язнення передбачена у 13-ти складах злочину, серед яких такі, як:  посягання на територіальну цілісність і недоторканність України, якщо такі дії призвели до загибелі людей або інших тяжких наслідків (частина третя статті 110 КК); умисне вбивство, вчинене за обтяжуючих обставин (частина друга статті 115 КК); терористичний акт, що призвів до загибелі людини (частина третя статті 258 КК); порушення законів та звичаїв війни, поєднані з умисним вбивством (частина друга статті 438 КК); застосування зброї масового знищення, якщо таке діяння спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки (частина друга статті 439 КК); геноцид (частина перша статті 442 КК) тощо.

            Це особливо тяжкі злочини,  з надзвичайно високим рівнем суспільної небезпечності, у зв’язку з чим законодавець передбачив  за їх скоєння застосування  виняткової міри покарання. 

            Можливість умовного звільнення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, ставить їх у рівні умови з особами,   які вчинили менш суспільно небезпечні діяння,  чим порушується один із основоположних принципів  кримінального права – принцип відповідності покарання рівню суспільної небезпечності вчиненого злочину.

            Це є несправедливим і може призвести  до відчуття  безкарності  та  рецидиву з боку звільнених від довічного позбавлення волі осіб.

            Неможливо не погодитися з експертами, що за  такого підходу втрачається сенс застосування довічного позбавлення волі, оскільки воно  фактично перетворюється на покарання, від якого засуджений може бути звільнений через 20 років.

            Спрощення процедури умовного звільнення такої категорії  осіб  безсумнівно призведе  до зростання корупційної складової  у діяльності пенітенціарної  та судової  систем.

            Особисто мені зрозуміло, ким і задля чого був пролобійований цей законопроект,  адже недарма останні півроку (термін між першим і другим читанням законопроекту)  Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивiльних i кримiнальних  справ так і не спромігся поставити крапку у справі Василя Маріянчука.

            Чи розуміють ті, хто протягнув через Верховну Раду цей закон, всі наслідки, якщо його підпише Президент? 

            Адже, виходячи з положень частини першої  ст.58 Конституції України,  цей закон матиме зворотну силу і буде розповсюджуватися на правовідносини, які мали місце до набрання ним чинності. Це означає, що особи, які були засуджені до довічного позбавлення волі за всі попередні роки, в одних випадках (підбурювачі й пособники злочинів) будуть звільнені беззастережно, в інших – отримають право на умовне звільнення, яке, з огляду на певні чинники, буде  реалізовано дуже швидко.

            Чи можна в умовах  війни та безконтрольного переміщення зброї так відверто «гуманізувати» закон під конкретних осіб, не думаючи про те, що це призведе до ще більшого розгулу бандитизму, тероризму, сепаратизму?

            Чи можна так вихолощувати поняття «винятковості покарання», яким ще донедавна була смертна кара? Адже сам факт збереження життя уже є актом гуманізму.

            Чому не залишити порядок звільнення   від довічного ув’язнення за актом помилування Президента, який передбачає обов’язковість дієвого каяття засудженого, в той час, як за  законопроектом 2292 достатньо настання формальних підстав.

            Відповідь на всі ці питання будуть отримані після реакції Президента, який  мав би накласти вето на цей сумнівний  законопроект.