Майдан, який мене врятував

Річниця Майдану – для мене дуже особиста річниця

Мій перший Майдан був в 2004-му. Тоді я активно займався бізнесом. Майдан здавався ковтком свіжого повітря, який був так необхідний країні. Я повірив у майбутні зміни: активно допомагав майданівцям харчами, одягом, медикаментами, грошима - всім, чим міг допомогти бізнесмен. Настрій був революційний та романтичний. Стільки всього хотілося змінити, щоб ми змогли нарешті колись зажити в нормальній європейській державі, в спокої та добробуті.

Тоді я повірив гаслам партії «Наша Україна» та навіть очолив її фракцію у міськраді Дніпропетровська. На той час в Дніпрі ми були в опозиції: місто було під сильним впливом Партії регіонів. Було важко, але в бізнесі я звик до труднощів, тому вірив, що країна вже ніколи не буде такою, як раніше.

Перший «дзвіночок» пролунав у серпні 2006-го, коли після створення широкої коаліції прем’єр-міністром було призначено Віктора Януковича. Мені складно було уявити, як людина, яка була причетна до фальсифікації результатів президентських виборів в 2004 році ось так просто очолила уряд та буде керувати Україною. Партійне керівництво розказувало нам мантри про політичну необхідність такого кроку. Мовляв, треба потерпіти, щоб справа Майдану не пропала даром.

        Я вирішив не терпіти, а робити щось корисне для країни. Вже за прем’єрства Юлії Тимошенко, спочатку – у 2008 році - на посаді заступника Нацагенціїї з питань підготовки до Євро-2012, потім - в 2009 році, вже, - на посаді заступника міністра екології. Але я ніколи не забуду 2010-й рік, коли мої ідеали були вщент розкатані невпинним корупційним катком. Коли уряд Тимошенко передавав справи команді Азарова, новий міністр майже прямим текстом довів до мене «цифру», - скільки я мав «заносити» йому щомісяця поборів з бізнесу аби залишитися на посаді у міністерстві.

Звичайно, я послав його подалі та пішов у відставку. Я собі навіть уявити не міг таке. Для чого я вибудовував власну репутацію роками, щоб займатися поборами із колег-бізнесменів? Ці люди жили у якомусь паралельному світі. Для мене Майдан був закінчений.

І я повернувся в бізнес, який більше розумів, відчував, що роблю більше користі, ніж на державній службі.

Обрання Януковича у 2010 році президентом України остаточно знищило всі досягнення Майдану. Я тоді не міг зрозуміти, як народ, який публічно засудив в 2004-му Януковича за фальсифікації, у 2010-му масово віддав за нього голоси… Можливо, це був який історичний фатум для України: таке собі випробування...

Проте, якщо ви не хочете мати нічого спільного із владою, це не означає, що влада залишить вас у спокої. Усе почалося із банального сімейного конфлікту. Після мого розлучення із дружиною мій колишній тесть, співвласник торгової мережі АТБ Геннадій Буткевич заборонив мені бачити мою доньку Роксолану. Я не міг змиритися, і почав відстоювати власні права у суді.

Буткевич був тоді дуже близьким до ключових персон із оточення Януковича. Найближче він був до колишніх очільників СБУ Якименка та Самойленка. І він вирішив  остаточно покінчити з «проблемою Рибалки», заручившись підтримкою сина колишнього президента Олександра Януковича. Уся корупційна машина накотилася на мене усією своєю потугою. Тим більше, що мій тесть її щедро змащував мільйонними хабарами. СБУ, податківці та міліція отримали команду на знищення мого бізнесу та мене особисто.

Усе почалося наприкінці 2013 року.  В січні-лютому 2014 року у нашій  компанії було проведено 45 обшуків. СБУ відкрила численні кримінальні справи за якимись вигаданими фактами. Спочатку звинувачували у фінансуванні опозиції. Потім – у несплаті податків. Коли побачили, що жодних фактів знайти не виходить, пішли найпростішим для них шляхом – спробували підкидати у компанію наркотики та зброю.  Вочевидь, Якименко «чесно» відпрацьовував гроші Буткевича.

В той самий час в Україні вже палав Другий Майдан. Ми знову, як і в 2004-му допомагали як могли. Навіть після того, як СБУ повністю припинила діяльність мого бізнесу (навіть відключили виробничі потужності від електрики), ми продовжили допомагати. Прямо перед тим, як мене зібрались арештувати, я встиг покинути країну. Якщо б Майдан програв, я би втратив не тільки бізнес, а ще й Батьківщину.

Проте, Майдан вистояв та переміг. Ціною загиблих героїв Небесної сотні. Я зрозумів, що мене врятували саме вони, і я зобов’язаний щось робити для власної країни. Я зрозумів, що треба повертатися в політику, що Україна отримала другий, а, можливо, останній в історії шанс змінитися.

Щоправда, поки шанс так і залишився шансом. Сьогодні усім зрозуміло: революцію, як завжди, зробили герої, а її перемогою скористалися негідники. Люди з президентського та прем’єрського оточення швидко відчули корупційний кайф від опанування бюджетних потоків. Обіцянки розслідувати злочини проти майданівців спустили на гальмах Генпрокуратура, МВС та СБУ. Це не що інше, як кругова порука системи під гаслом «жити по-новому». Рівень корупції не тільки не знизився, а, напроти, збільшився. Нова влада поспішає обрости «жирком»…Жодна системна реформа не проведена. Економіка – у прірві, дві третини українців – на порозі бідності. На Сході продовжується війна, яка вже коштувала країні десятків тисяч людських життів…А скільки сімей вже залишили країну назавжди?

Сьогодні прокуратура  підняла з архіву стару замовну справу часів Януковича, і знову намагається знищити бізнес моєї сім’ї. Знову обшуки, зову підприємства було паралізовано.

Невже Другий Майдан програв? Я багато разів ставив перед собою це питання. Є велика спокуса відповісти «так, програв», та зняти із себе відповідальність за долю країни. Але це не так. Майдан не програв, в Україні є  справжні патріоти, які готові боротися за європейську та успішну країну.  Сьогодні цих людей замало, вони, на жаль, не становлять критичну більшість. Тим більше – у складі влади. Проте, вони є і з кожним днем їх буде більше. Країна вже ніколи не буде такою, як за часів Януковича.

Тому особисто я буду продовжувати боротися за ту Україну, за яку вийшов Майдан в 2013-2014 роках, за яку віддали життя герої на майдані та на Донбасі. Це мій обов’язок як патріота та громадянина. Це мій обов’язок перед моєю донькою Роксоланою. Мені важливо, аби вона мала підстави хоч трохи гордитися батьком. Щоб коли вона виросте, могла не просто жити в Україні, а ростити власних дітей та онуків у безпечній,  комфортній та вільній країні.

Так що річниця Майдану – для мене дуже особиста річниця.