Матеріали для роздумів у зв'язку із 70 річницею проведення Ялтинської конференції
У тих умовах, які склалися сьогодні, особливої ваги набирає одвічне питання перерозподілу світових кордонів. При цьому, варто підкреслити, що навколорегіональні, прикордонні суперечки завжди є продуктом не лише посиленої в умовах глобалізації нестримної ресурсної гонки, але й більш «ірраціональної» сфери – сфери «народного духу» (згідно з термінологією Вільгельма Вундта).
У контексті рішень Ялтинської конференції, нас цікавлять насамперед три проблемні територіальні конгломерати: 1) польське питання; 2) балканське питання; 3) німецьке питання. Актуалізація етнополітичної боротьби між східноєвропейськими народами у найближчому майбутньому буде розвиватись саме у цьому потрійному контексті. Необхідно також усвідомити, що ця актуалізація буде подібна до ланцюгової реакції, коли вибух одного конфлікту буде одразу викликати появу інших. Підставу так стверджувати дають нам події, як 1914-1919, так і 1939-1945 років.
Польща сьогодні – це типовий і один із найпоказовіших продуктів Ялтинської конференції 1945 року. Її кордони на східному рубежі і досі викликають незадоволення практично всіх етнічних поляків своєю невідповідністю історичним претензіям, тоді як передані їй у лютому 1945 року північні та західні області не відповідають жодним історичним вимогам маючи, по суті, два пояснення: 1) максимальне ослаблення Німеччини через нанесення серйозних територіальних та історико-культурних втрат; 2) задоволення надмірних політичних і експансіоністських запитів польської політичної еліти, ображеної втратами «Східних кресів».
Згідно з результатами Ялтинських домовленостей, реалізованих відповідними угодами на Потсдамській конференції (17 липня – 2 серпня 1945 року), лінія нового польсько-німецького кордону була встановлена «по лінії річок Одер – Західна Нейсе». В той же час, польський уряд отримав половину Східної Прусії разом із «Данцигським коридором». Фактично, польській владі була дана санкція на повну полонізацію отриманих територій. Населення провінції Рейхсгау-Західна Пруссія, центр якої знаходився у місті Данциг (станом на 1939 рік 1 487 500 осіб) складало близько 3 млн. чоловік, що стало однією з причин негайного початку примусової депортації німецького та німецькомовного населення на територію Передньої Померанії і Бранденбурга вже у травні 1945 року.
Протягом травня 1945 – березня 1947 року питання німецького населення Східної Прусії та всієї балтійської Померанії зовсім не ставилося на порядок денний у переговорах між СРСР, США, Великобританією, що надало польській стороні певну свободу дій відносно набутих північних територій. Станом на квітень 1947 року, 95% місцевого німецького населення було виселене на сучасну територію Німеччини. Землі Східної Прусії адміністративно увійшли до складу Варміно-Мазурського воєводства та радянської Литви (Клайпедський край, який протягом 1944-1946 років також був «очищений» від 35-40 000 німців і німецькомовних литовців).
«Данцигський коридор» після депортації близько 1,5 млн. чоловік був перетворений в економічну та культурну основу Поморського воєводства. Південні Померанські території, які знаходились під німецьким контролем починаючи з ХІІ століття (місто Торунь, Хелмінська округа) після ряду адміністративно-територіальних реформ були нарешті об’єднані у Куявсько-Поморське воєводство. Не маючи чітких офіційних даних, можемо сказати про те, що з території сучасного Куявсько-Поморського воєводства протягом 1945-1955 років було депортовано не менше 400 тис. німців. Таким чином, вся історична територія Померанії із автохтонним німецьким населенням сьогодні перетворена у повністю полонізовані Західньопоморське, Поморське і Куявсько-Поморське воєводства. Протягом 1940-1950-х років звідси було депортовано не менше 2 млн. німців. У цей перелік також варто віднести Любуське воєводство (утворене вже у 1999 році після відповідної адміністративно-територіальної реформи).
Отже, історична територія Пруссії, оформлена протягом ХІІ-ХІІІ століть як центр німецької військової сили в 1945-1947 роках була передана на 60% Польщі. Сьогодні вона повністю очищена від німецького населення, польськомовна частка якого (передусім, Гданськ, Леба, Ольштин, Щецин) не перевищує 3%, а німецькомовна частка 0,5%. На базі прусських територій у Польщі до 1999 року було утворено 5 воєводств, що складає близько 27% всієї площі країни. Безумовно, що це не може не посилювати певний політичний і психологічний бар’єр між німцями та поляками. Яскраві, хоча й до певного часу приховані тенденції прусського реваншизму нині починають набирати обертів у середовищі чисельних (особливо у Західній Німеччині) товариств переселенців, культурно-політичних організацій. Протягом 1945-1955 років з території Східної Пруссії, Данцига і Померанії на землі Західної Німеччини було організовано переселено від 3,5 до 4 млн. чоловік. Сьогодні, 75% всіх переселенців, їхніх нащадків і відповідних громадських об’єднань «прусської пам’яті» знаходяться у межах чотирьох федеральних земель: Нижня Саксонія, Баден-Вюртемберг, Північний Рейн-Вестфалія, Баварія.
Так чи інакше, але «символічний акт про ліквідацію Прусської держави» було підписано лише у 1947 році на четвертій сесії Ради міністрів закордонних справ союзних держав у Москві (10 березня – 24 квітня 1947 р.). Саме тоді і було створено спеціальну «комісію РМЗС з територіальних змін у Німеччині», котра розпочала реорганізацію державного кордону Польщі та Чехословаччини на більш організованих засадах.
Варто пам’ятати про те, що перший прецедент протесту проти передачі Польщі Померанії і Пруссії стався ще 6 вересня 1946 року, коли держсекретар США Бірнс у Штутгарті виголосив промову, де підкреслив європейську потребу у «сильній Німеччині», існування якої неможливе без повернення під юрисдикцію майбутнього німецького уряду земель на схід від лінії «Одер-Нейсе». Проблема прусських переселенців із «нової Польщі» залишалась актуальною протягом цілого десятиліття (1945-1955). Втім, сьогодні вона постає не менш актуальною для близько 3 мільйонів нащадків жителів колись «великого» німецького регіону, предки яких були вимушені покинути свою малу батьківщину.
Набагато більше нестабільності у майбутньому для Європейського співтовариства може принести також Сілезія – промислово розвинений і багатий на природні ресурси великий регіон, який з ХІІ століття і до 1945 року також цілком належав Німеччині. Етнографічно регіон (відповідно до німецьких досліджень середини ХІХ ст.) поділений на дві частини: Нижня Сілезія (населена слов’янами-лужичанами Верхня Лужиця в Німечччині, південь Любуського воєводства і Нижньосілезьке воєводство у сучасній Польщі) і Верхня Сілезія (Опольське воєводство, Сілезьке воєводство – у Польщі, Моравсько-Сілезький край і Оломоуцький край – у Чехії). Характерною особливістю Сілезького геополітичного розташування завжди залишалось її сполучення із Судетською областю, котра у 1945 році також була передана Чехії.
Зачистка поляками німецького населення на теренах від Бреслау (нині Вроцлав) до Гляйвіце відбувалась протягом 1945-1960 років, а окремі фольксдойчі продовжували виїжджати до Німеччини аж до 1991 року. Із території чотирьох анексованих Варшавою воєводств у примусовому порядку було відселено на німецьку територію не менше 4 мільйонів чоловік. Разом із тим, станом на сьогодні – Сілезія (4 воєводства) залишається найбільш «німецьким регіоном» Польщі. Загалом, німцями на території регіону офіційно визнано лише близько 2%, але, на нашу думку, варто говорити про не менше 7-10% нащадків сілезьких німців і фольксдойчів (більше 25% сілезьких фольксдойчів протягом 1947-1975 років віднесли себе у переписах населення до польської національності). Згідно проведених нами досліджень, у минулому 2014 році на території вказаних воєводств (головним чином, на лінії Зелена Гура – Вроцлав) компактно проживає близько 150 тисяч нащадків сілезьких німців і фольксдойчів, які регулярно називають себе поляками під час переписів населення, але при цьому не втрачають власну «сілезько-німецьку ідентичність» (базовану на специфічному сілезькому діалекті німецької мови, котрий у етнополітичному контексті виокремлює регіон в окрему субетнічну одиницю нарівні з Баварією чи Пруссією).
У Чехії, до 1945 року північна і західна Богемія була на 90-95% населена етнічними німцями. При цьому, вона органічно сполучалась із Чеською Сілезією Судетськими горами. Це створювало межу суцільного компактного проживання німців по всій північній, західній і південно-західній Чехії (понад 30% усієї сучасної площі Чехії). Так само як Пруссія, Померанія чи Сілезія у Польщі, Німецька Чехія (цікавий етнополітичний термін, достойний вживання в культурно-політичному значенні і сьогодні) залишилась існувати, якщо не в етнодемографічному, то в культурному, історичному та, найголовніше, психологічному контексті. Так само, як Гданськ (Данциг), Торунь (Торун) чи Вроцлав (Бреслау), такі чеські центри як Карлові Вари (Карлсбад), Оломоуц (Олмютце), Тепліце (Теплітц-Шьонау), Ліберець (Райхенберг), Жатець (Сааз), Цешин (Тешин) були побудовані німцями, до 1945 року населені не менше ніж на 85-90% німцями, а відповідно повністю пронизані німецьким духом. Будь-який кваліфікований етнопсихолог підтвердить, що ірраціональне поняття «народного духу» раціонально продовжує існувати через пам’ятки культури, архітектуру, антрополандшафт навіть на теренах, покинутих носіями цього духу.
Починаючи з травня 1945 року і до січня 1947 року з території Чехії, згідно із декретами президента Бенеша було вигнано близько 3,5 млн. – 4 млн. німців. Цей процес супроводжувався масовими репресіями. Так, протягом 1945-1946 років було вбито близько 25 тисяч німців, до 10 тисяч загинуло в концентраційних таборах, знищено чехами 7 німецьких сіл. Безумовно, що це залишило глибокий слід у пам’яті тих 5 мільйонів нащадків судетських і богемських німців, котрі нині проживають на території Австрії і Німеччини. Також у Чехії слід говорити про майже 100 тисяч нащадків колишнього німецького населення. Місця їхнього компактного проживання знаходяться по всій лінії чесько-німецького та чесько-австрійського кордону.
Після 1989 року, проблема Німецької Чехії (на відміну від німецьких земель у сучасній Польщі) повернулась до рівня спочатку публічного політичного обговорення, а згодом і стала предметом міждержавних дипломатичних відносин Німеччини й Австрії – з одного боку, Чехії – з іншого. Була прийнята спільна німецько-чеська декларація про засудження злочинів чеської адміністрації здійснених відносно депортованих німців у 1945-1947 роках. У 1999 році Мілош Земан (на той момент – прем’єр-міністр Чехії) зі свого боку офіційно визнав декрети Бенеша такими, що втратили чинність.
Однак, проблема судетських і сілезьких німців і досі залишається предметом серйозної дипломатичної напруги у відносинах Австрії та Чехії, що є дуже цікавим фактом в контексті безкінечних тверджень про етнонаціональне порозуміння народів всередині Європейського Союзу. В лютому 2002 року канцлер Австрійської республіки Вольфганг Шюссель намагався схилити спікера чеського парламенту Вацлава Клауса до підписання спільної австро-чеської декларації. Чеська сторона відмовилась здійснити такий крок щодо офіційного Відня, що виглядало образливо, так як на території Австрії проживає близько 1,5 млн. чеських німців та функціонує півсотні відповідних громадських культурно-історичних об’єднань. Після ворожих заяв вищого керівництва Чехії скандал 2002 року між Австрією, Баварією та Чехією переріс у постійну дипломатичну напругу, котра у 2014-2015 роках лише актуалізувалась у зв’язку із 70-річчям вигнання німців із Чехії.
Також, по всій території, на північ від Карлових Вар і на захід від Цешина зустрічається вельми цікаве явище: поширення мішаної західнослов’янсько-німецької мови на базі лужицьких або сілезьких діалектів. Більшість чеських сіл і невеликих містечок на кордоні з Німеччиною та Польщею не мають чіткої етнолінгвістичної ідентифікації, називаючи власну мову – «Понашему». Ця проблема знайшла широке висвітлення у проведеній польсько-німецькою науковою фундацією, Хемніцьким і Університетом Ніколая Коперніка міждисциплінарній конференції у м. Торунь (липень-серпень 2014 року). Зокрема, відомими польськими і німецькими політологами із повною серйозністю обговорювалась проблема можливого формування нової етнополітичної ідентифікації на польсько-німецько-чеському кордоні, в умовах якої населення, котре розмовляє «понашему» могло б вимагати створення власної територіально-культурної автономії (поки що, вирішення даної проблематики розглядається лише у площині створення автономного регіону на зразок Лужицького у Німеччині).
За приблизними підрахунками, в чесько-польсько-німецькому прикордонні мішаними західнослов’янськими, польсько-чеськими, польсько-німецько-чеськими діалектами розмовляє не менше 200 тисяч чоловік, з яких понад 130 тисяч не мають жодної етнічної самоідентифікації. При цьому, вони відмовляються визнавати себе чехами, німцями чи поляками.
Отже, проблема «історичних», «культурних», «політичних» кордонів між Німечччиною, Австрією, Польщею та Чехією зберігається протягом останніх 70 років у м’якій формі історичних, етнолінгвістичних і дипломатичних дискусій. В окресленому етнополітичному ареалі все більше актуальними стають також наступні проблеми:
1) Сілезька проблема – вимоги сілезької західнослов’нської народності (850 тис. чоловік у Польщі, 30 тис. чоловік у Чехії) створити власну автономну республіку, що пояснюється економічною самодостатністю регіону, його ментальною відокремленістю від Польщі, необхідністю встановлення культурних зв’язків із Німеччиною та наявністю власної давньої сілезької мови;
2) Тешинська проблема – вимоги Варшави повернути Заользя (в чеській Сілезії) Польщі на підставі того, що польський уряд вважає місцеве населення, котре розмовляє «понашему» приналежним до польської нації. Воно сполучене з вимогами місцевих сілезців утворити на цій землі чесько-сілезьку автономію.
3) Гуральська проблема – польсько-чесько-словацька дискусія навколо проживаючих на межі трьох країн (передусім, у польсько-словацькому карпатському прикордонні) етнічних груп (разом від 3 до 4 млн. осіб), які в свою чергу вимагають створення власної держави.
Приведений нами спектр напруженої етнополітичної ситуації не є вичерпаним. Окремо варто пригадати вимоги кашубів створити Кашубську автономну республіку в межах Поморського воєводства у Польщі, офіційні претензії Словаччини на Тешинські території Чехії і окремі її південно-східні райони, а також заявлені вже з трибун Європарламенту думки про відновлення «Великої Угорщини» з територіальними претензіями на понад 35% площі Румунії, 25% Словаччини, сербську Воєводину, частину хорватської «Крайни», маленьку австрійську провінцію Бургенланд і на все українське Закарпаття.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.