Коренізація в УРСР

Українізація

Відразу після утворення СРСР керівництво РКП(б) постановило на порядок денний чергового партійного з’їзду пункт про шляхи розв’язання національного питання. ХІІ партійний з’їзд у квітні 1923 р. затвердив політику коренізації як офіційну лінію. Український різновид цієї політики дістав назву українізації.

Вихідним документом, що визначав суть і рамки українізації радянського типу, слід вважати резолюцію VІІІ конференції РКП(б) «Про радянську владу на Україні» (грудень 1919 р.). Суть українізації визначалася такою вимогою «Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою». Українців намагалися переконати в тому, що радянська влада – це не окупаційна, а їхня власна влада. Переслідувану сотні років рідну мову українці повинні були тепер почути у школах і закладах культури.

Комуністична диктатура трималася на трьох китах – терорі, вихованні і пропаганді. Радянська коренізація мала змусити чекістів, учителів, професорів і пропагандистів перейти на мову населення, у середовищі якого вони працювали. Щоб розв’язати це завдання, влада просувалася двома шляхами, по-перше, російськомовних спеціалістів і функціонерів примушували засвоювати національну мову. По-друге, компартійні комітети, виконавчі комітети рад усіх рівнів, а також усі державні установи й силові структури поповнювалися місцевим населенням.

Однак радянська кампанія українізації не могла не зближуватися в певних своїх вимірах з політикою українізації, яку здійснювали українські уряди, починаючи з Центральної Ради і створеного нею Генерального секретаріату. Завдання українізації, що її проводили національні уряди, полягали як у пропаганді протилежних радянському способу життя демократичних цінностей, так і в елементарній дерусифікації культурного і громадсько-політичного життя. Ось ця дерусифікація й була спільним знаменником для обох кампаній українізації – національної і радянської.

Перетворення української мови на фактичну державну мову в рамках УСРР було найбільшим досягненням націонал-комуністів.

Українізація здійснювалася навіть за межами УСРР – у місцях компактного проживання українців. Населення Кубані, яке на дві третини складалося з українців, дістало можливість навчати дітей в українських школах, читати українські газети й журнали, слухати передачі місцевого радіо рідною мовою. З часом націонал-комуністи стали робити прозорі натяки на те, що було б справедливо передати Кубанський округ Північно-Кавказького краю Україні.

Українізація не зачіпала інтересів російськомовного населення. Проте російська інтелігенція в Україні уперше відчула себе національною меншиною.

З 1924 р. почалися масові набори в державну партію, які докорінно змінили її обличчя і остаточно розкололи партійні лави на еліту (апаратних працівників) і рядових. Членська маса і значно меншою мірою – еліта поповнювалася за рахунок представників місцевих національностей. Частка українців в КП(б)У зросла до 20 відсотків у 1920 р. до 52 відсотків у 1927 р.. Однак у ЦК КП(б)У українців було не більше чверті.

Генеральним секретарям ЦК КП(б)У ставали лише не українці: німець Е.Квірінг, єврей Л.Каганович, а після відкликання останнього в Москву в 1928 році – поляк С.Косіор.

Політика коренізації проводилася і в районах України, компактно населених національними меншинами. В них працювали сотні шкіл з німецькою, болгарською, єврейською, польською та іншими мовами навчання.

Створена у 1918 р. Всеукраїнська церковна рада наполягала на утвердженні в Україні автокефальної церкви. Підтримка автокефалії радянською владою пояснювалася бажанням розколоти й послабити Російську православну церкву.

У жовтні 1921 р. було скликано собор, який обрав митрополитом священика В. Липківського. Так було покладено початок Українській автокефальній православній церкві (УАПЦ). З 1926 р. на українську церкву почався наступ. У січні 1930 р. вона була ліквідована.