"Свічка на вітрі" - книга, яку бажано прочитати кожному українцю

Одісея про те, як я видавав публіцистичну есею, і хто на повірку виявився "ху"...

         За все минуле літо я написав лише декілька постів блогу. І це, як не дивно для мене, викликало певну тривогу в стані моїх знайомих. Отримав декілька десятків дзвінків, електронних листів з єдиним запитанням: що сталося? Де коментарі, зауваги до гарячих подій, що приключилося з моїм пером? Поспішаю запевнити: на щастя, усе гаразд. Перо навпаки розписалося і видало замість окремих, розрізнених постів на різні теми, цілісну, конкретну… книжку. Саме з приводу гарячих подій війни 2014-го. Причин і наслідків її. Досліджень з приводу того, хто вони, загарбники, як вони варварське діють, і які дикунські способи боротьби проти нашої суверенної незалежності застосовують.  Називається книга «Свічка на вітрі». Погодьтесь, що наша рідна Україна нині, як лучина на протязі. Своєрідна пелюстка пломеню, як світлий образ надії у сквиру. Ось-ось, здається, згасне вона і тоді зупиниться все. Можливо, й саме життя. А виживе полохливий, трепетний вогник, вбережемо його, і щасливі та радісні вийдемо з пітьми. Темрява розступиться. Тому це водночас й ключ до світлого завтра.

Зовні моя книжка виглядає приблизно так, щоправда, це лише первісний варіант обкладинки. Хоча, якщо по великому рахунку, то це тільки облицювання, а понад усе важлива начинка. Можу лише запевнити: в цьому не сумнівайтесь…

Знаєте, я все своє життя прожив так, що ніколи нічого і в нікого не просив, не позичав. Якщо навіть іноді й їсти хотілося, я не йшов з простягнутою рукою. Вирішував перетерпіти, вірив у те, що прийде новий день, Бог допоможе. І так воно зажди траплялося на ділі. Ця моя, напевне ж, старомодна філософія привела до того, що я ніколи ні перед ким не боргував. І ні від кого ніколи не залежав. Позаяк бути боржником для журналіста, письменника – це себе самого посадити в клітку…

Однак нині склалася така ситуація, що книжка написана, вичитана, зверстана, друкується, а викупити…

Першим, кому я з цього приводу написав листа, був Анатолій Гриценко. Чому?

У книжці йому, його політичній позиції присвячена ціла глава. Яка імені імпонує. Хоча до того не раз критикував його. Я готовий був віддати панові Гриценкові весь текст, в обмін на те, що він видрукує кишенькову книжку як своєрідну окопну правду на найдешевшому газетному папері і роздасть нашим воякам на Сході держави. Знаю, що там багато розумних, інтелігентних людей, які з цікавістю її прочитають.

дякую. коштів зараз обмаль. багато партійців в зоні АТО. самі розумієте, що кожна вільна копійка йде туди»

Мій товариш, який спостерігав за цим діалогом, швиденько запропонував: а ти, мовляв, викинь главу про нього з «Свічки на вітрі». Він же ж відмовився поширити текст… Ні, не буду. Все залишиться без змін. Одне зроблю – оприлюдню переписку. Що, власне, й зробив.

Є ще одна «шкурна» проблема, яка оголилася в ході пошуку спроб народження моєї нової книги. Запропонований А. Гриценку варіант випуску твору в вигляді своєрідної «Окопної правди» порадив використати і Юрію Луценку. І ось що з цього вийшло.

Юрія, як відомо, донецькі немовби затятого злочинця затримали 26 грудня 2010 року. Наступного дня надвечір мені зателефонував незнайомий і сказав:

- Я генерал міліції... Маю невідкладну проблему поспілкуватися з вами від імені добре вам знайомої людини. Вийдіть будь-ласка на вулицю, я стою під вашим будинком…

На вулиці мене очікував моложавий чоловік у цивільному, я справді пригадав, що раз чи двічі ми з ним бачились при моїх нечастих зустрічах з Юрієм Луценком. Він передав мені величезне прохання від новітнього бранця, екс-міністра виступити в пресі на його підтримку, тому, що «всі бояться робити це».

Останні слова я запам’ятав особливо чітко.

Я повернувся додому і вже до кінця доби 27 грудня 2010-го року на ряді сайтів з’явилися мої пости в блогах на підтримку Юрія Луценка. Ось він. Наступного дня була стаття «Як не загубитися в СІЗО?», ще за добу-другу – «Читайте Луценка», «Темна для екс-міністра». І цілий ряд інших. Гострих, пристрасних тривог за долю сміливця, який безбоязно виступав проти режиму бандитів і самого Хама.

Здається, після першої ж публікації мені знову зателефонував пан генерал, викликав на вулицю під будинок. Він витягнув з кишені двісті доларів США, подав їх мені. Мовляв, плата за труди, за ризик. Від грошей я рішуче відмовився. Заявив, що роблю свою роботу публіциста зовсім не за кошти, не за ради власної вигоди. У статтях – моє громадянське переконання в тому, що окупаційний режим Януковича зводить рахунки з Луценком, переслідує його за принципи, за критику влади, за довгий язик. Я свого часу, за ладу Кучми, був у точно такій же ситуації, до якої потрапив Юрій і мені було навіть образливо за те, що мене сприйняли за банального заробітчанина.

Я справді написав багато статей на захист Луценка тоді, коли всі тихо, як миші сиділи під віником, або навіть в унісон з владою знущалися з екс-міністра через його колишні п’яні дебоші і ще якісь там дрібниці і дурниці. За це мене в Інтернеті нещадно клювали тролі і ті, хто активно підтримували владу.

Мої активні публікації на захист Луценка, до речі, публікувалися не лише в українській пресі. Надзвичайно багато статей щодо вендети проти опозиціонера в міністерських еполетах з’явилося на Інтернет ресурсі міжнародної радіостанції «ЭХО Москвы», де я активно вів свій блог. Дивіться і читайте тут, тут, тут, тут і ще, мабуть, у доброму десятку випадків знайдете поширення відвертих закликів щодо захисту несправедливо ув’язненого опонента режиму Януковича.  

А про гроші згадалося тільки один раз. Тоді, коли дружина Юрія Луценка Ірина, як народний депутат України оприлюднила свою декларацію і доход їхньої сім’ї. Він, як відомо, склав 22 млн. гривень за 2012 рік…

Ось чому тепер по фінансову допомогу з випуском книжки я звернувся до Юрія Луценка. Через все того ж таки генерала міліції передав йому рукопис «Свічки на вітрі». Сталося це ще в десятих числах серпня. І, між іншим, отримав відповідь. Юра, точно знаю, до мене особисто звертався в одному з своїх виступів на ток-шоу у Шустера. Мовляв, знаходяться такі, які вже розхитують державний корабель, котрий упевнено веде великий кормчий Петро Порошенко. Це явні вороги держави…  

Дякую, козаче.

Дивак-чоловік. Книга моя пронизана білю за зраненою Україною і звичайно ж я гостро, немилосердно критикую всіх тих, хто творить великі дурниці, знаходячись біля керма держави, в результаті чого гинуть люди, московщина шматує нашу державу. Понад усе в своїх докорах я намагаюся бути правдивим і чесним, бо не маю ніяких інтересів у політичних ігрищах, в котрих найактивнішу участь нині бере саме Юрій Луценко. Мені особливо прикро усвідомлювати те, що чудово розуміючи наскільки пришелепуватою, одіозною є кадрова політика нового глави держави з призначеннями учорашніх спекулянтів і торгашів на найвищі посади, висунення колишнього кривавого диктатора Кучми на роль головного миротворця, затята боротьба з здоровим глуздом, коли не вводиться військовий стан на території, де триває жорстока, немилосердна війна, яка страшить уже весь світ, дивні загравання з маніяком і вбивцею тисяч українців Путіним, Юрій Луценко, чудовий аналітик, явно в кон’юнктурних інтересах готовий сліпо вицарапати очі всім тим, хто заслужено критикує його політичного роботодавця. Невимовно прикро, що так швидко сталося меркантильне переродження колись справді бойової й чесної людини. Нині, при Порошенку, у Луценка є справді чудова нагода окрім себе, депутатськими значками обвішати ще раз дружину й брата, окрім того сина, можливо, й тещу. І саме це, схоже, затьмарило йому мозок. Одне слово, прилаштувався Юра біля Петра, як курка коло крупорушки, а все інше – по боку… Учіться лизоблюдству невдахи…

Висновок тут такий: за Луценка часів Януковича ми всі, і я в тому числі, боролися правильно, тому зовсім не шкодую за ті труди і навіть не ображаюся за погрози від тодішньої влади приструнити мене, якщо не перестану писати критичні статті цього плану. А ось нині Юра явно зкурвився. Думаю, що його альянс з Порошенком – явно провальний для України. Насамперед тому, що вони занадто рано стали не самокритичними. Не прислухаються до порад людей. Набралися пихи, самовпевненості, зазнайства. І поки що, якщо чесно, нічого ще не зробили для України, окрім впровадження червневого перемир’я, яке принесло тільки додаткові смерті українців та посприяло перегрупуванню сил на тому, бандитському березі, призвело до повного розвалу управління збройними силами в боротьбі патріотів за звільнення України від загарбників. Крім того, складається враження, що Петро Порошенко не проти гарно присолодити свої успіхи на дипломатичному рівні, як про це пишуть тут.  Тому думайте, друзі, над тим, як потрібно голосувати на виборах. Якщо, звісно, доживемо до них…

Минулої п'ятниці, 12 вересня книжку я підписав до друку і певна частина тиражу уже з'явиться післі 23 вересня. Хто бажає її отримати, напишіть мені за адресою -  33re@ukr.net Усім, обіцяю надіслати відповідь і примірник твору.

У кого є змога підсобити фінансово для покриття боргів за випуск книги, будь ласка, зробіть це через картку Приватбанку 4149 4978 1878 9515 Олександру Горобцю. 

Щиро дякую за можливу підтримку. Все це робиться лише за ради перемоги над агресором. Почитаєте, зрозумієте, чому я так кажу.