Про джерела донецького і луганського сепаратизму

Українофобія інспірується, фінансується, підтримується та розпалюється Кремлем, але народжується вона з іншого, тож пояснювати її виключно впливом ворожої пропаганди було б великим спрощенням.

Я народився й виріс на Донбасі, у шахтарському містечку – Стаханов.  Шахта, де легендарний гірник встановив свій рекорд, започаткувавши всесвітньовідомий рух, знаходилася на відстані трьох–чотирьох кілометрів від мого рідного дому, а можливо навіть безпосередньо під моєю дитячою люлькою. Сьогодні на місці шахти пустка... Моя мати, молодша сестра, племінники, чисельні приятелі та друзі й нині мешкають там, де я промовляв, а згодом писав свої перші слова та робив перші кроки – в житті, навчанні, спорті, бізнесі, політиці; там, де знаходяться могили мого діда, бабусі, батька. Тож мені особливо болісно спостерігати за процесами, які відбуваються на моїй малій батьківщині.

Проте це лише емоції та сентименти. Нинішня ж ситуація є вкрай серйозною, тож вимагає раціонального підходу, холодного розрахунку та позбавлення ілюзій. Інакше може повторитися те, що вже сталося на Кримському півострові, який Україна насправді втратила не 18 березня 2014 року, як хибно стверджують деякі політики, а багато років тому, коли впродовж всіх 22 років української незалежності фактично відмовлялася вирішувати нагальні потреби мешканців Криму, лишаючи кримчан сам на сам з їхніми щоденними проблемами. У даному випадку немає потреби сперечатися на тему чи стане вирішувати проблеми Криму Російська Федерація і чи стане кримчанам краще житися у складі "континентальної імперії". Особисто я впевнений, що не стане: ані Росія вирішувати проблеми Криму, ані кримчанам краще житися. Проте справа не у тому.

Справа у тому, що витоки проросійського сепаратизму в Україні насправді лежать не винятково у політиці Російської Федерації. Безперечно, українофобія інспірується, фінансується, підтримується та розпалюється Кремлем, але народжується вона з іншого, тож пояснювати її виключно впливом ворожої пропаганди було б великим спрощенням.

Походить українофобія з того, що Українська держава давала і дає чимало вагомих підстав сумніватися у своїй здатності та готовності вирішувати буденні проблеми, з якими стикаються люди на місцях. Йдеться не про захист російської мови чи пам‘ятників Леніну. Не варто плутати причини й наслідки. Треба розуміти, пересічна українофобія упослідженого кримінальними баронами денаціоналізованого населення так званого Сходу України, викликана передусім тим, що воно несвідомо і мимоволі переносить свою цілком закономірну й зрозумілу ненависть до злочинної держави та її чільників, які безбожно, не гірше за найгірших окупантів, визискують суспільство, на українську мову, культуру, історію. Якби нинішня держава назвалася б Малоросією, де російська була б державною мовою, сьогоднішні "пересічні українофоби" Донбасу ненавиділи б малоросійське і російське; назвали б Руссю – зненавиділи б Русь. Отже, обвинувачуючи Степана Андрійовича Бандеру у тому що Ринат Леонідович Ахметов подекуди лишає робітників без шматка хліба, "пересічні українофоби" Донбасу  уподібнюються комахам, які ненавидять Заратустру лише через те, що їх безжалісно вбивають на стелі томиком із повного зібрання творів Ніцше.

З огляду на це, замість патріотичної риторики та закликів до єднання варто дослухатися до слів Івана Дзюби, який між іншим, народився та виріс на Донбасі: "Національні проблеми завжди є заразом і проблемами соціальними, проблемами класово-політичної стратегії", тому "мірилом громадянськості є не патріотична риторика, не войовничість, не вміння щонайгостріше висловитися на адресу партократів чи інших "мерзенних ворогів України",  –  а здатність робити конкретні справи, або принаймні запропонувати конструктивну думку для розв‘язання тієї чи іншої суспільної проблеми». На превеликий жаль, київська влада ніколи не демонструвала здатності ані робити конкретні справи, ані пропонувати конструктивні думки щодо подальшої долі Донбасу, обмежуючись риторикою про велич шахтарської праці чи необхідність захисту російської мови.  Скидається на те, що "нова влада" вирішила продовжувати цю хибну стратегію, рухаючись шляхом, торованим "попередниками" – ті самі обіцянки захищати російську мову, делегувати більше повноважень на місця, субсидіювати голодних і годувати дотаціями ситих. Не хочу нікого засмучувати, але це шлях у нікуди.

Сьогодення Донбасу визначається трьома основними тенденціями: деіндустріалізацією, деурбанізацією та депопуляцією. Закриття шахт та великих індустріальних підприємств призвело до фактичної смерті міст і містечок, які втратили можливість не те що оновлювати, але навіть підтримувати необхідну інфраструктуру. Як наслідок, тотальне зубожіння та щире прагнення населення якнайшвидше залишити, м‘яко кажучи, депресивне середовище. Депресивне навіть за українськими мірками. Закономірно, що загальний рівень культури і освіти населення катастрофічно падає. Фактично відбувається перетворення Донбасу на величезне гетто, вирватися з якого прагне все більш-менш здорове та продуктивне. Із сумом доводиться констатувати, що за умови збереження теперішніх тенденцій Донбас приречений на вимирання і перетворення на те, чим він був ще 200 років тому – Дикий Степ. Чиєю територією на той момент буде Дикий Степ – Росії чи України – особливого значення не має...

З урахуванням цього, можна певною мірою навіть погодитися з тими, хто закликає припинити марні зусилля "втягнути Донбас у європейське майбутнє на власному горбі" та висловлює бажання відчепити цей зламаний вагон від українського поїзду, що прямує до Європи. Проте це означає зрадити тих наших співгромадян, які купували квитки до Європи разом з нами і зовсім не воліють лишатися у зламаному провідниками вагоні. І повірте мені таких людей там чимало.  Що ж робити?

Варіантом цивілізованого вирішення проблеми проросійського сепаратизму міг би стати референдум з одним єдиним питанням: "чи погоджуєтеся ви з тим, що Луганська (Донецька) область буде входити до складу унітарної України, де єдиною державною мовою буде українська, а пріоритетом зовнішньої та внутрішньої політики буде євроатлантична інтеграція – набуття повноцінного членства в ЄС та НАТО". Для цього необхідно прийняти відповідний закон, досягнути міжнародних домовленостей і гарантій, створити ініціативні групи та провести в тих областях, де ініціативні групи назбирали необхідну кількість голосів, референдум.

Проведений з дотриманням всіх необхідних вимог та демократичних процедур, під безпосереднім наглядом міжнародних посередників  референдум, безперечно, міг би дати відповідь на питання щодо кількості пасажирів, які воліють щоб зламаний провідниками вагон таки рухався у бік Європи. Причому таких пасажирів у вагоні швидше за все буде переважна більшість, оскільки, незважаючи на брехливу путінську пропаганду, більшість громадян на всій території України все-таки не поділяє ідеї сепаратизму і не палає бажанням перетворитися на громадян Росії. Проте цей референдум не дав би відповіді на інше, більш важливе питання, що ж все-таки робити зі зламаним вагоном, як його відремонтувати.