Батьківська хата – золота клітка

22 января 2018, 17:08
фрілансер
0
49

Проблема багатьох батьків полягає в тому, що вони вважають своїх дітей своєю власністю. І так крадуть щасливе майбутнє у своїх чад.

Тані 9 років. Вона навчається у третьому класі. Вона живе з татом і мамою у невеликому селі, під лісом. Вона ні з ким, крім батьків, бабусі, вчителя і однієї шкільної подруги, не розмовляє і не взаємодіє без нагальної потреби. Узагалі.

Ні, Таня не розумово відстала. Так, Таня може нормального говорити. Більше того, Таня любить читати і – ви б це чули! – майстерно вдається до сарказму.

Що ж із нею не так? Мама Ніна народила Таню у досить пізньому віці, поблизу не так багато дітей. Навколо – людські городи, закинуті хати, поле, ліс. Куди ж випустиш маленьку донечку саму? А з цими дітьми тим більше! Ще наб’ють або заведуть кудись…

Отак мама, яка сама все життя майже ні з ким не спілкувалася, затуркала свою дитину. Навіть коли сусідка кликала Таню до своєї на два роки меншої онучки гратися, Ніна приходила і забирала її.

«Таня, а ти до когось ходиш у гості?» – Питаю я після двох місяців навчання Тані у першому класі.

«Ні», – відповідає дівчинка.

«А до тебе хтось приходить?»

«Ні».

«А ти взагалі граєшся з кимось?» – з надією питаю знову.

«Ні», – спокійно відповідає Таня.

І мені її стає так невимовно шкода, що я ледве стримую сльози. А Таня дивиться на мене байдужими синіми очима і, мабуть, не розуміє мого розпачу, бо для неї нічого не втрачене. Вона ж навіть не знає, як це – спілкуватися з людьми.

 

«Ця вчителька сказала, що Тані треба до психолога, і ще сподівається, що я свою дитину в її клас вчитися приведу! Обізвати мою дитину психом – це ж треба», – злиться Ніна.

«Коли виросте, піде вчитися на щось просте – на перукаря якогось чи кухаря. Не треба їй тих модних професій. А як не захоче вчитися, то на Польшу поїде працювати», – безапеляційно вершить мама долю Тані, поки та розглядає малюнки в новій книжці.

Таня мовчить. Я стримую злість, яка мене переповнює, бо впевнена, що не маю права втручатися у виховання чиєїсь дитини.

 

Мене часто дратують малі діти: їхні крики, невихованість, нав’язливість. Завжди думаю, що треба таких тримати вдома і не брати в громадські заклади. Ну, і про погане виховання теж думаю. Хоча хтозна-як у наш час виховати добре, коли вдома батьки кажуть одне, а в школі, на вулиці, в Інтернеті діти бачать зовсім інше. Страшно навіть просто випускати на вулицю тих дітей, а в школі їм узагалі калічать психіку. Я щаслива, що такого не було в моєму житті, але хіба ж ми не знаємо, як у школі все відбувається? Коли вибирають слабшого і принижують його роками, б’ють чи й просто вигадають таке прізвисько, що й жити не хочеться.

Водночас, коли бачу таких дітей, як Таня, розумію, що краще нехай би дитина падала на вулиці, граючись із іншими дітьми, робила шкоду час від часу. Хай би вона била у відповідь, лаяла у відповідь. Хай би танцювала в не призначених для цього місцях, лізла до всіх на руки, підходила до будь-кого і просила все, що хоче. Тільки б не ковтала образи мовчки, навіть без сліз, не говорила б так спокійно про те, що змушує божеволіти дорослих.

Тані не пощастило. Її мама руйнує її дитинство надмірною любов’ю і, вибачте, дурістю. «Я до 25 років просиділа вдома, бо мене нікуди не пускали. Іноді, бувало, і плакала, що всі кудись ідуть, відпочивають, а в мене навіть подруг немає», – каже Ніна, засуджуючи знайому, яка цілковито керує життям свого 21-річного сина. Поруч сидить Таня. Це вже точно поза межами мого розуміння.

 

Проблема таких, як Ніна, не тільки в тому, що вони надто оберігають своїх дітей, чим перешкоджають їх особистісному розвитку. Вони ще й не дають їм можливості соціалізуватися, навчитися боротися з проблемами, керувати своїм життям. І не думають про почуття дитини, її прагнення і потреби. Невже те, що син чи донька у віці 21 чи 9 років не виходить за межі подвір’я без «вагомої причини» (школа, магазин, город абощо), не має друзів і, що найчастіше стається з такими дітьми, стає об’єктом морального і фізичного знущання з боку оточення, зате сидить біля маминої спідниці, настільки цю маму тішить?

Інша проблема полягає в тому, що наші люди досі асоціюють відвідання людиною психолога із наявністю в неї психіатричних проблем. «Вашій дитині потрібно поспілкуватися із психологом». – «Моя дитина не псих!» Із таким ставленням останнє може бути лише питанням часу. А між іншим, в Україні активно проводяться психологічні дослідження, і дуже багато з них стосуються саме психологічного розвитку дітей. Відкриваються центри розвитку, гуртки для дітей і батьків.

 

«Таня, як твої справи в школі? – Питаю, уперше за рік спілкуючись із дівчинкою, уже третьокласницею, поки Ніна не чує (у присутності батьків чи бабусі Таня не розмовляє з іншими). – Скажи мені, Танюшка. Ти ж знаєш, що я нікому не розповім».

«Максим забирає у мене книжки, а Надя і Галя копають мене», – каже після тривалої мовчанки.

Я намагаюся розпитати про деталі. Повільно, після кількаразових повторень кожного питання Таня розповідає. Виявляється, батьки знають, вони просили Максима і дівчат не ображати її, але ті все одно ображають. Очевидно, не бажаючи псувати стосунки із навіть не знайомими їм батьками дітей, Ніна з чоловіком дивляться на все крізь пальці. Таня ж на кожному наступному етапі життя зіштовхується із проблемами, породженими її замкнутістю – у чотирьох стінах і в собі. У садочку її теж ображав хлопчик. Можливо, не Максим, бо не відбирав речі, а бив чи прозивався.

Після почутого я не можу дібрати потрібні слова і не знаю, що вже можу сказати Тані. У мене немає власних дітей, немає достатнього досвіду спілкування з чиїмись. Мене не вчили спілкуватися з дітьми, зі мною в дитинстві спілкувалися не так, як мені хотілося б. І це велика проблема. Це ціла прірва між мною і Танею, між батьками і дітьми. Бо у нас дітей народжують у 16 років, а про те, як їх виховувати ніхто не каже, тим більше у школі. Звісно, там же діти й навчаються.

Зібравшись із думками, щоб у Тані не склалося враження, ніби мені байдуже те, про що вона розповіла, раджу їй, ні, прошу, благаю її знайти в собі сили й піти назустріч кривдникам. Намагаюся пояснити їй, що вони ще маленькі й ображаються на неї за те, що не говорить із ними, не грається; думають, що вона з ними не дружить.

«Але я дружу».

«А вони ж про це не знають. Ти ж із ними не говориш», – і прошу її ділитися з ними, говорити до них, бо інакше вони завжди її ображатимуть. Прошу не показувати свою слабкість, не терпіти, не відступати, якщо з першого разу не вийде налагодити стосунки…

Вона мовчки мене слухає. Я вже не знаю, що казати, бо не вірю, що ця дитина до мене прислухається: вона, швидше за все, не розуміє ситуації, в якій перебуває.

«Таня, спробуй зробити те, про що тебе прошу. Якщо ти щодня будеш із ними спілкуватися, ділитися, а вони все одно тебе ображатимуть… Ти роби те саме у відповідь! Ніколи не ображай перша, але якщо тебе вдарить хтось чи забере щось – не мовчи, чуєш? Скажи щось погане, вдар у відповідь, тільки ніколи не мовчи, коли тебе принижують! Навіть якщо сваритиме мама і вчитель, не бійся нічого. Завжди захищай себе», – на одному подиху виривається в мене.

Бо якщо не вміють захищати батьки, то хто її ще захистить, крім неї самої? Хлібом єдиним не можна зробити дитину щасливою. Вона має спілкуватися, розвиватися, робити вибір і помилятися. Має прожити своє життя сама, а не під диктовку батьків і під їх опікою. Це ж не іграшка. Але якщо маленьку дитину систематично ображають у школі, батьки зобовязані зробити все, щоб це припинити.

Мені здається, що таке виховання взагалі мало би привертати увагу соціальних служб, бо такі випадки дуже часто трапляються саме в Україні, де батьки нізащо не хочуть відпускати дітей з-під свого крила. Якщо у дитини проблеми із соціалізацією, тоді батьки повинні звернутися до психолога. У разі відсутності згоди на це, треба змусити їх. Бо кожна особистість – це цінність, особливо якщо особистість маленька.

Світ не обмежується батьківським домом. Як би нам не хотілося, іноді доводиться виходити на вулицю, і до цього потрібно бути завжди готовим. Обов’язок батьків – підготувати до таких виходів свою дитину.


Усі імена змінено.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Lifestyle&Fashion
ТЕГИ: виховання,Сім'я діти та батьки
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.