Електричка (Оповідання)

17 июня 2017, 22:49
0
72
Електричка (Оповідання)

Кожного ранку я проходжу півтора кілометри густим мішаним лісом до похмурої залізничної платформи «Корчі». Там чекаю брудну електричку, напхану такими ж невдахами, як я сам.

Кожного ранку я проходжу півтора кілометри густим мішаним лісом до похмурої залізничної платформи «Корчі». Там чекаю брудну електричку, напхану такими ж невдахами, як я сам. Вона запізнюється майже щоразу і рідко менше, ніж на двадцять хвилин. Щоб встигати до дев’ятої на роботу я виходжу з дому о шостій і сідаю на електричку, що йде на сорок хвилин раніше тої, яка мені б цілком підходила, якби керувалася розкладом руху.

За п’ятдесят з лишком хвилин ми доповзаємо до Києва. Там я пірнаю у метро до Хрещатика, перехід на Майдан і знову метро до Контрактової. Вибігаю нагору, повз ларьочки із шаурмою вклинююся у хвіст великої черги на маленьку тісну газелеподібну маршрутку.

8:58 — я забігаю в офіс, хапаю у секретаря журнал присутності, вписую своє прізвище, ставлю підпис і час — 8:45. Після мене заходять дівчата із бухгалтерії. Вони чепуряться перед дзеркалом поки я записуюся. Приймають від мене журнал, повторюють всю процедуру і малюють той же час — 8:45.

За двадцять хвилин начальниця кадрів напне товсті окуляри і акуратно занотує всіх порушників трудового розпорядку в штрафну відомість.

Так починається понеділок. Так почнеться вівторок і решта робочих буднів.

На офісній кухні шикується черга запухлих сомнамбул перед каво-машиною. Обов’язковий ритуал, що забирає перші півгодини роботи і не оскаржується жодним вищим керівництвом.

Далі працівники розсідаються за перегородками власного простору, вмикають монітори і дивляться немигаючим поглядом на набір завжди відкритих вкладок, призначених створювати ілюзію робочого процесу.

Половина дня проходить у загальному біганні між кабінетами в кволих спробах розв’язати міжпідроздільні відносини. Решта часу займає обговорення цих відносин, соцмережі, кава та перекури щопівгодини. Ще тридцять хвилин йде на написання щоденного звіту.

Робочий день добігає кінця. Голова вібрує, мов стара Нокія. Очі втомилися зиркати на годинник над входом до кабінету. Стрілочки, мов знущаючись, рухаються все повільніше. Коли вони нарешті змилувалися й розповзлися у вертикальному шпагаті, між вухами несамовито лунають радісні дзвони. Чи то церковні, чи з міської ратуші. Неважливо. Хочеться вскочити і бігти. З’їхати крутими перилами до виходу, стрибати і обійматися з перехожими.

Я вичікую ще кілька хвилин, щоб не видавати свою радість. Йду до туалету, довго вмиваюся. Потім п’ю останню на сьогодні робочу каву, сидячи за комп’ютером і сподіваючись, що директор помітить та оцінить мій трудоголізм. Нарешті вимикаю монітор. О 18:24 записуюся в журналі — прізвище, підпис — 18:35. Поряд із тим же часом

кілька підписів колег, за якими вже давно курява сіла.

Я повільно спускаюся до виходу. На обличчі посмішка. Попереду маршрутка, метро, електричка, прогулянка темним лісом.

Закінчувався понеділок.

***

Я люблю Контрактову ввечері. Тут не відчувається напруженість, як на Хрещатику, тривожність, як на вокзалі чи безнадійність, як на околицях. Тут затишно. Студенти, закохані парочки, музиканти. Маленький фонтанчик дозволяє розслабитися.

Після виснажливого дня я заходжу в розташований поряд «Сільпо». Цей магазин приваблює навколишніх мешканців Подолу. Житло тут дороге і тому публіка часто заможна. На полицях розмаїття елітного імпорту, недоступного в інших магазинах мережі.

Опинившись в оточенні багатих покупців я відчуваю себе не вбогим менеджером, а одним з них. Уявляю, що це моє Audi S8 припарковане перед входом, що довгонога красуня у шикарному вбранні супроводжує мене, а не того нахабного пузаня і, що це я вальяжно дістаю з кишені шостий iPhone, а не пошарпаний Lenovo, на який відкладав півроку.

Я купую дороге європейське пиво. Дорожче ніж можу собі дозволити, але таке розкошування частина мого щоденного ритуалу. У фреш-барі поряд я замовляю сендвіч. Теж дорогий, із собою. З цим багатством вмощуюся на лавочці біля монумента Сагайдачному.

Це моя медитація. Відплата за плазування перед начальством, за брехню у журналах і звітах, за маленьку зарплатню і смердючу електричку.

Всі проблеми відступають, здаються маленькими, розчиняються у небутті. Я дихаю повними грудьми, моє тіло наливається молодістю й силою. Я посміхаюся дівчатам, а вони посміхаються мені, сором’язливо відвертаючи погляд і зацікавлено зиркаючи знову.

Це лише гра. Я не пускаю їх у свою казку.

Сендвіч з’їдений, залишається половина пива і повільно його цмулячи я йду вулицею імені того ж гетьмана. До самої Поштової площі туляться одне до одного кав’ярні й ресторанчики з відкритими терасами. Відвідувачі кутаються у вовняні ліжники, хоч і не холодно, куштують страви екзотичних кухонь, курять кальяни, ведуть дружні розмови.

Я фантазую, що можу бути одним з них, що можу повести одну з тих дівчат, які мені щойно посміхалися, у такий ресторан, тримати її за руку, говорити про дурниці і не думати про чек. Мені подобається, що ці люди нікуди не поспішають. Мене ж чекає електричка, а тому я все частіше зиркаю на годинник і з прискореною амплітудою крокую у бік метро.

Вечірня поїздка приміською залізницею така ж тісна, але не така дратуюча. Люди їдуть додому, вони більш спокійні, неметушливі. Головне не проґавити свою станцію бо машиніст оголошує їх так, ніби читає за лікарським рецептом.

Півтора кілометри лісом. Над головою між соснами видніється місяць. Перегукуються нічні птахи. Вдома чекає самотня постіль.

За сім годин знову на електричку…

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Lifestyle&Fashion
ТЕГИ: литература,українська мова,рассказ,короткий рассказ
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.