Для
мене відвідати музей совєтської окупації було важливо хоча б тому, що
значна частина експозиції присвячена періоду української історії, який
цікавить мене найбільше, - Українській революції. Досліджуючи цей
нетривалий, але бурхливий проміжок часу, важливо постійно
систематизувати свої знання, оскільки тільки в нашому місті влада за цей
період змінювалася 14 разів! А кожне місто, містечко чи селище мають
свої неповторні історії, які переплітаються і творять єдину історію
неподільної України.
На стендах відтворено і впорядковано
хронологію комуністичних репресій. Особливу увагу приділено Голодомору
та «розстріляному відродженню». Є окрема зала, присвячена селянському
повстанському руху, який став цілком самобутнім явищем нашої минувшини і так цікаво описаний в ррманах Василя Шкляра.Кожен регіон має окремий стенд, де зазначені імена ватажків і операції, в
яких вони прославилися. Не залишилася поза увагою і голова бронзового Леніна - останнього в Київській області.
Найбільше творців і співробітників
цього музею я поважаю за дві речі: за те, що називають усе своїми
іменами і залучають до співпраці молодь.Тепер по черзі. Цього літа у місті Яремче Івано-Франківської області мені ні очі потрапив памятник "Борцям за волю України, жертвам комуно-фашистського терору 1939-1954 рр.".Побачити щось схоже в Києві для
мене було вдвічі приємніше, нарешті я зрозуміла, що кров наших
співвітчизників у часи «червоного терору» лилася не даремно. З плином
часу і зі зміною поколінь прийшло усвідомлення того, хто наш справжній
ворог. Те, що Україну понад 70 років топтав совєтський чобіт, ще не
означає, що пам'ять згасла, що не було незгодних. Але зашморги на їхніх
шиях не давали сказати жодного слова. А ми можемо і будемо говорити.
Можна знищити людину, але пам'ять знищити не можна. В Україні чи не
кожна родина втратила когось під час кривавих розправ, і неможливо
повірити, що ці рани загоїлися. Свідченням того, що вони є і болять, є і
створення «Меморіалу», і поява безлічі повідомлень та свідчень, у яких
відверто називають імена жертв, донощиків та катів.
Особливе враження
на мене справила земля із Соловків, бо в голові одразу виникає думка,
що по ній могла ступати нога Микола Зерова, Олекси Слісаренка, Миколи
Куліша, Леся Курбаса, Євгена Плужника чи Валерʼяна Підмогильного… І,
безперечно, фільм про УПА. Такі сюжети зі свідченнями учасникві і
очевидців змушують по-новому поглянути на те, що діється довкола нас.
Війна завжди здається далеко, доки не стукає у наші двері. Тому від
пісні «Не кажучи нікому», яка пролунала в кінці, у багатьох із нас очі
були на вологому місці. Хоч кров і не ллється марно, боляче, коли вона
рідна