Талановитий поет і невтомний борець

«Объездил я в поисках рая Огромную зону – Союз…»

Кажуть, що перше враження про людину найбільш істинне. І нехай скептики сперечаються зі мною, що це не так, але саме той первинний образ людини, який малює наша уява при зустрічі та знайомстві, визначає наше подальше ставлення до оточуючих, їхніх діянь та думок. Я не знаю, чи доведеться мені ще раз зустрітися з цим чоловіком і пересвідчитися, що моє враження правдиве, але наш гість, Борис Маріан, із першого слова зумів захопити мене і моїх майбутніх колег своєю розповіддю. Він залишив нас із непереборним відчуттям правди, поділився своїм життєвим досвідом (а він у нашого гостя і справді багатий), і навіть коли він, попрощавшись, вийшов з аудиторії  Інституту журналістики, навколо ще довго панувала особлива атмосфера. Це була атмосфера бунту особистості проти системи, атмосфера творчості, наскрізь просякнутої життям, боротьби і великих надій на майбутнє.

Зустріч із Борисом Маріаном, великим полемістом і мудрецем, гострим публіцистом і ліричним поетом, який не з книжок знає, що означає бути жертвою системи, відбулася 16 листопада 2012. Ми були єдиними, кому випала нагода поспілкуватися з цією людиною, і я щаслива, що не втратила таку можливість. Розпочалося наше спілкування із того, що гість висловив приємне здивування рецензіями на його збірку «Нить моей Ариадны», наголосивши, що «більшість рецензій написані краще, ніж пишуть наші критики». Відзначивши три з них, Борис Маріан подарував авторам свої книжки наприкінці бесіди.

Наша розмова була про все, що ми вкладаємо у поняття «життя»: про минуле і майбутнє, про навчання і працю, про серйозне і комічне. Розпочалася вона з того, що гість розповів про свої студентські роки, навчання на вперше відкритому в 1953р. факультеті журналістики, активну участь в акціях антирадянської революції і гіркі наслідки, які вона мала; про те, як довго не міг потрапити до преси; про те, як його зустріла більш демократична на той час Москва. Борис Маріан розповів про свою теперішню діяльність як голови національного молдавського комітету платформи «Діалог Євразії» - міжнародної організації, що має на меті розвивати діалог між народами, що проживають в євразійському регіоні та сприяти їхньому всебічному розвитку з урахуванням місцевих традицій, головою якої є Володимир Іванович Сергійчук.

Борис Маріан із задоволенням читав свої вірші, зокрема «Как закаляется сталь» і «Зося», жартував, відповідав на запитання студентів, що стосувалися його професії, життєвої позиції, ставлення до України. Ось деякі з них:

-          Чому Ви народилися в Молдові, а навчатися поїхали до України?

-          Я дуже хотів стати журналістом, із п’ятого класу писав у районну газету. На жаль, Молдова не могла мені в цьому допомогти. Я вже покуштував силу друкованого слова , написавши фейлетон про сусіда-бригадира, який поцупив у сусідки абрикос. Згодом його покарали. Я завжди прагнув бути соціально активним, а не спостерігати за подіями осторонь.

-          Чому Ви захищали свою позицію, а не пристосовувались до радянської влади?

-          Я хотів бути радянською людиною, але бачив, що твориться велика несправедливість, одне говориться, а на ділі відбувається зовсім  інше.

-          Звідки більшість Ваших друзів: зі студентських років чи таборів?

-          Звісно, з таборівського братства. Те братерство, з яким ми їли тюремний хліб – найвище.

Із цієї зустрічі ми з колегами винесли для себе не один безцінний урок, зокрема те, що «неважливо, якої ми крові, головне те, що ми собою являємо». Потрібно частіше спілкуватися з людьми, які пережили у своєму житті не одне потрясіння, оскільки їхніми вустами говорить істина. Вже те, що ми бачимо їх перед собою – свідчення того, що вони є гідним прикладом для наслідування, втіленням святої правди, яку не можна ні купити, ні продати, ні зламати, ні підкорити. Прикро звучали слова гостя про те, що сучасна Україна не виправдала його надій, але це те, над чим ми будемо невтомно працювати, чому, вражені натхненними словами Бориса Маріана, присвятимо своє життя, щоб воно не було порожнім і марним.