"Український спорт під нацистською свастикою"

"Никто из официальной администрации перед матчем не заставлял нас играть в поддавки. Правда, отдельные люди, то ли провокаторы из "Руха",то ли сочувствующие нам простые смертные уговаривали проиграть"

«Матч смерті»,  легендарний поєдинок київського «Старту» з німецьким «Flakelf», що відбувся 9 серпня 1942 року на стадіоні «Зеніт», став чи не найзагадковішою подією в хроніці вітчизняного футболу. Та що насправді являє собою ця шита білими нитками історія : вияв сліпої відваги футболістів-стартівців  чи добре розрекламовану вигадку, яку антиукраїнські сили досі намагаються нав’язати сучасному поколінню?

«Старт» являв собою команду київського хлібзаводу, нашвидкуруч зібрану з гравців «Динамо» та «Локомотива». «Flakelf», за свідченням радянської пропаганди, - збірна військово -повітряних сил  «Luftwaffe», елітна команда, увінчана безліччю перемог. Блискуча майстерність, найкращі гравці, жодної поразки на окупованих територіях. На щастя, зараз історикам відомо, що в дійсності команда складалася з аматорів.  Український історик Володимир Гінда наголошує: «Для німецьких військових футбольні зустрічі з українським населенням того часу – це спосіб відпочинку в тилу. Для українців – це можливість підзаробити і також відволіктися від окупаційних буднів. Більше того – в 1943-44 роках проводилися боксерські поєдинки. Німці на ринзі втрачали свідомість і після цього ніхто нікого не розстрілював».

Незважаючи на те, що невблаганні умови окупаційного режиму змушували кожного стати до праці, футболісти Микола Трусевич, Олексій Клименко, Іван Кузьменко та Микола Коротких, що влаштувалися вантажниками на хлібзавод №1, гостро відчували нестачу  гри всього свого життя. Коли окупаційна влада дізналася про тренування гравців на випадковій галявині, гебітскомісаріат  виділив для них окремий великий стадіон - «Зеніт» на вулиці Керосинній. Фашистська Німеччина любила спорт, в будь-якому разі, не менше, ніж СРСР. «Український спорт під нацистською свастикою» отримав можливість нормально розвиватися.

Радянський міф вчить, що після поразки 6 серпня 1942 року німці понад усе прагнули взяти реванш і неодмінно над таким сильним суперником. Розбити стартівців означало вирвати таку жадану психологічну перевагу. Перед початком гри в роздягальні київських футболістів з’явився незнайомець у гестапівській формі. А далі – усім знайома історія. Наказ вітати льотчиків рейху вигуками «Хайль Гітлер!» і ні в якому разі, ні за яких обставин не вигравати матч. Тривожна тиша. Не менш тривожний рахунок 5:3. Розстріл замість кубка як мінімальна ціна, яку міг заплатити стартівець за лаври переможця.

Чому ж тоді безпосередній учасник матчу Макар Михайловий Гончаренко, спортсмен з дивовижною долею, у своєму інтерв’ю 1992 року не зміг пригадати жодних погроз? Чому, за словами футболіста, після матчу нікого не заарештували і всі спокійно розійшлися по домівках? Тому що заарештують їх тільки через 9 днів за крадіжку хліба чи хуліганство на заводі.  Тому що 16 серпня "Старт” ще зіграв з "Рухом” і переміг із рахунком 8:0.  Розстріляють лише чотирьох. І тільки через обвинувачення в саботажі. І лише через півроку.  А радянські статті про футболістів-героїв , якими ряснітимуть газети після звільнення Києва,  далеко не всі громадяни СРСР  сприйматимуть за чисту монету. Спортсменів, що лишилися живими, ще десятки разів звинуватять у зрадництві та  викличуть на допити НКВС…

До речі, історія про саботаж виявилася не менш цікавою, ніж решта правд і вигадок про цю подію. Отже, гра 16 серпня була останньою для київського «Спартака», а після неї команду хлібзаводу №1 запроторили до Сирецького концтабору, знаного під назвою «Бабин Яр». Він відомий через трагедію, що трапилась там  восени 1941-го, де нібито «сотні тисяч людей пройшли смертним шляхом нинішньою вулицею Мельникова, повз сад академіка Кащенка, на місці якого нині - філія Київського Національного університету». Футболісти-стартівці, що опинилися в концтаборі, мали всі шанси на повноцінне життя та свободу, однак агенти НКВС і диверсанти Київського обкому компартії підштовхнули фашистів на цю криваву розправу.

В ніч на 23 лютого 1943 року, напередодні Дня Червоної армії, вони підпалили завод «Спорт», куди німці привезли кілька десятків обозних саней німецької армії, щоб полагодити їх. Наступного дня, 24 лютого, окупанти за терористичні акції на хлібозаводі та на мехзаводі «Спорт» розстріляли в Бабиному Яру двісті заручників, серед яких були ті ж самі четверо відомих українських футболістів. Однак, є підстави стверджувати, що Коротких загинув за зовсім інших обставин. Життя заарештованого за кадрове співробітництво НКВД футболіста могло обірватися в катівнях поліції безпеки та СД. Ветеран дубля «Динамо» Володимир Ногачевський  у своїх спогадах свідчить про розстріл лише перших  трьох футболістів.

На щастя, сьогодні ми можемо достукатися до правди і розвінчати радянську легенду. Вона має безліч запитань і ще більше відповідей на них. Якими б вони не були, сьогодні ясно одне:

·         Існування офіцера – есесівця, який погрожував гравцям, довести досі не вдалося.

·         З 16 футболістів «Старту» були розстріляні тільки 4. За різними свідченнями, за співробітництво з НКВС, спробу замаху на начальника гестапо, диверсію чи під час одного з масових розстрілів.

·         Розстріляли їх лише через півроку після матчу і жодного зв’язку між загибеллю гравців і їхньою перемогою досі не знайшли. Колишній голова київської управи Леонтій Форостовський у своїй  книзі «Київ під ворожими окупаціями» про розстріл нічого не пише.

·         Міністерство закордонних справ Німеччини спокійно зреагувало на поразку «Flakelf», скільки бачило своєю ціллю не розбити київську команду, а, навпаки, піднести її дух та зробити підкорене населення союзником у боротьбі з Червоною Армією.

·         Радянський міф про «матч смерті» є блискучим з точки драматургії за своїм сюжетом, емоційною напругою та швидкістю поширення, однак тільки нам обирати: жити легендою, що міцно вкоренилася в суспільній свідомості, чи достукуватися до правди.