Екологія Києва: неактуальне питання?

Вбиває не тільки війна. Вбиває погана екологія, низькі стандарти життя, вбивають наслідки техногенних катастроф, вбиває радиація

Вбиває не тільки війна. Вбиває погана екологія, низькі стандарти життя, вбивають наслідки техногенних катастроф, вбиває радиація. Кому про це знати краще, аніж киянам? Між тим розв’язання екологічних проблем столиці не фінансується навіть за так званим «залишковим принципом», воно не фінансується взагалі, а якщо якась копійка з бюджету міста й «крапає» на потреби цього сектору, вона благополучно осідає десь у чиновницьких кишенях.

Екологічні біди Києва є настільки значними та різноманітними, що їх навіть тяжко класифікувати. Можна відштовхнутись, наприклад, від тріади стихій «вода – земля – повітря», почавши в такому разі огляд проблем з літописного Дніпра, загидженого уродовж двадцятого століття так, як і не снилось усім «трояновим вікам».

У екологів існує певна градація забруднень, так ось у межах міста вода з Дніра відноситься до III класу, що означає «помірно забруднена вода», а іноді й до IV класу – «брудна вода». У цій брудній воді міститься підвищена концентрація ізотопів вуглецю, водню і кисню, що прискорює процес старіння організму, в той час як навіть незначні частки тритію пригнічують життєдіяльність людини у цілому, а солі алюмінію навіть в найменших дозах викликають у дітей розумову відсталість.

Але поняття води не обмежується самим Дніпром. Людина чимало погосподарювала на його берегах, проклавши водопровідні та каналізаційні мережі, які зараз є дуже зношеними та знаходяться в жалюгідному стані. Зношеність основних фондів Дніпровської та Деснянської водопровідних станцій сягає 60%. Але в системі столичного водопостачання є й такі ділянки, котрі були запущені в експлуатацію ще в XIX столітті. Вони діють і по цей час, дарма, що деякі зі старих труб не знали ремонту понад півстоліття.

Загалом на балансі «Київводоканалу» знаходиться 2449,48 км каналізаційних мереж, із яких в аварійному стані – 887,5 км (36%), що потребують негайного ремонту. А з 132 колекторів очисними спорудами обладнано лише п’ять. У критичному стані перебуває Правобережний очисний колектор, складна ситуація з Головним міським, Позняківським, Чумаківським колекторами. Аварія на них може призвести до часткового або повного припинення водопостачання та водовідведення від житлових масивів.

І якщо хтось сподівається врятуватися водою із бюветів, то це марні надії: всі 300 бюветів Києва у незадовільному стані, джерел якісної питної води в місті немає, констатують фахівці. Та найбільша трагедія може статися унаслідок паводку, до якого місто не готове. За даними Інституту водогосподарсько–екологічних проблем, через значний паводок вся Лівобережна частина Києва, Конча–Заспа та інші території можуть просто стати не придатними до життя.

Містком між стихією води та стихією землі вважатимемо знамениті мулові поля аераційної станції Бортничі. Шлях туди починається з вбиральні кожного з киян. Фекалії потрапляють у колектор, перемішуються, обертаються на рідке місиво і пливуть підземними колекторами (захованими на дні Дніпра) на станцію аерації. Там «суміш» розділяють на воду та органічний залишок.

Процес супроводжує відповідний «аромат», який можуть відчути жителі Харківського масиву, Позняків і, власне, самих Бортничів. Про воду скажемо пізніше, а ось осад якраз і потрапляє на так звані мулові поля, які, по суті, є спеціальними інженерними спорудами. «Поля» розраховані на три мільйони кубометрів мулу, але наразі вміщують уже 8,5 мільйона. Щодня до цих мільйонів додають ще 12 тисяч кубометрів осаду. Ситуація є вкрай небезпечною. Можна навіть сказати — катастрофічною.

Мул слід знищувати, причому знищувати регулярно. За кордоном мул спалюють, але річ у тім, що цей осад на 98 відсотків є водою. Спалити воду неможливо, відтак мул потрібно спочатку зневоднити. Отже, рішенням проблеми було б будівництво відразу двох заводів — один зі зневоднення осаду, інший — з його спалювання. До часів Черновецького, кілька років тому, такий проект коштував 130—140 мільйонів євро. На скільки б «потягнула» пара таких заводів зараз, сказати тяжко.

Традиційно керівництво станції за будь–яку ціну намагається підтримати існуючі дамби, аби не стався витік мулу на сільськогосподарські угіддя. Власне, такі випадки вже були. Підсипання дамб також є недешевим задоволенням і коштує близько 30 мільйонів гривень. Але дамби — не вихід, вони лише стримують потік мулу, тоді як його необхідно утилізувати.

Іще одна необхідна ремарка. Якщо Бортничівська танція аерації загрожує усьому Подніпров’ю, то безпосередньо в Києві є ще одна міна уповільненої дії. Це річка Либідь, яка нині виконує функцію зливного колектора. У Либіді — вся таблиця Менделєєва, кажуть фахівці. Зокрема, підвищена концентрація нафтопродуктів та солей важких металів.

Але годі, врешті-решт, про воду. Переходимо до землі. А в київській землі, як ріпка у казці, «сидить», приміром, дослідний реактор Інституту ядерних досліджень, який є частиною Інституту фізики. Реактор знаходиться під землею і має автономну систему водопостачання, якою він охолоджується.

Комунікації, які підведені під сусідні з Інститутом житлові будинки, не знаходяться в одному кільці з системою охолодження реактора. Однак тамтешнє наукове містечко, що нараховує переважно двоповерхові корпуси, закладали ще наприкінці 1940-х, коли поняття «земельний дерибан» та «бесконтрольна забудова» не були такими актуальними. У наш же час, коли забудовники підбираються й до цієї ділянки проспекту Науки, наслідки їхнього невгамовного длубання у надрах землі можуть бути якими завгодно. Включно й з потривоженим реактором.

Та не будемо будити лихо, доки воно тихе. Бо й окрім реактора, в Києві виняткого багато проблем з тим, що так чи інакше співвідноситься з ядерною енергетикою. Візьмемо, наприклад, Пирогово. Адже це не лише чарівний куточок з прекрасним музеєм «open sky», це ще й грандіозне звалище радіаційних відходів з усієї України (в тому числі й з Чорнобилю).

У будь-який момент радіоактивні залишки можуть прорвати дамби, що неминуче призведе до екологічної катастрофи. Втім, звалища ці є не лише столичною, але й загальноукраїнською проблемою. Практично кожне промислове підприємство має у себе на балансі накопичувачі для відходів. У всьому світі вже навчилися переводити відходи в доходи. Прогресивні країни відмовляються як від звалищ, так і від сміттєспалювальних заводів, віддаючи перевагу переробці сміття. На жаль, для України все це в далекій перспективі.

Загалом у Києві знаходяться 40 хімічно небезпечних об’єктів, які кореспондують місту ІІ рівень хімічної небезпеки. Можливі втрати серед працівників та населення через аварію на цих підприємствах дорівнюють 1-1,5 тисячі осіб. Проблема в тому, що на жодному з цих підприємств немає системи оповіщення про надзвичайну ситуацію. Виняток становить тільки ЗАТ «Оболонь». Всі згадані об’єкти не укладали угоди з державними аварійно–рятувальними службами і не створювали власних. А найбільшими забруднювачами довкілля є підприємства теплоенергетики (ТЕЦ–4, ТЕЦ–5, ТЕЦ–6), завод «Енергія», «Київенерго», Дніпровська та Деснянська водопровідні станції плюс, звичайно, згадані вище Бортничі.

Але це ще не весь перелік. Як забути, наприклад, про комбінат «Радон», розташований в Голосіївському районі столиці, недалеко від Конча-Заспи, і оточений значною санітарно-захисною зоною. Сюди вже півстоліття звозять радіоактивні відходи не лише з столиці, а й з п'яти найближчих областей – Житомирської, Черкаської, Чернігівської, Хмельницької та Вінницької.

Саме сховище знаходиться в аварійному стані і поповнюється відходами з підприємств, лікарень. За чутками, відносно недавно на цьому «могильнику» сталася аварія з пошкодженням контейнерів з відходами, в результаті чого радіоактивний тритій потрапив у ґрунт. Якщо це так і є, то через 10 років цей радіонуклід з ґрунтовими водами потрапить в річку Віта, що протікає неподалік і впадає в Дніпро.

Інший приклад – столичний завод хімікатів "Радикал", який був відкритий у 1949 році для випуску хімреагентів, що застосовувалися в оборонній промисловості та енергетиці. У електролізному виробництві широко використовувалася ртуть, до 2 тисяч тонн якої щорічно осідало на території заводу. В результаті за всі роки експлуатації заводу її накопичилося на території десятки тисяч тонн.

Наприкінці 80-х років завод закрили. А у 90-ті на підприємство призначили санатора для очищення території, а він став активно здавати її в оренду підприємцям за низькою ціною. Відтак сліди ртуті знаходили навіть в грунті на вулиці Кіото. Фахівці побоюються, що шкідливий для здоров'я рідкий метал може збиратися під землею в цілі озера і мігрувати з грунтовими водами у бік Дніпра.

Чимало «смітить» й ТЕЦ-6 компанії "Київенерго", яка таїть в собі небезпеку викиду вуглекислого газу та азотних сполук. Станція виробляє тепло і електроенергію для Києва і є одним з найбільших забруднювачів міського середовища. Основним паливом на ТЕЦ є природний газ, резервним – мазут. Обсяг викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря обчислюється в тисячах тонн. Але й це ще не все. На ТЕЦ-4, ТЕЦ-5 та ТЕЦ-6 лишаються відходи попелу та попелошлакової суміші, а також вапняний та ванадіємісткий шлам. Вже зараз шламонакопичувачі на ТЕЦ-5 та ТЕЦ-6 заповнені на 63% та 78 % відповідно, але проблема утилізації шламів так і не вирішена.

Все це разом узяте складає повітря, яким ми дихаємо. А щоб «букет» був повним, ось нам на додачу, як сказали б парфюмери, й «фінальна нота» – викиди в атмосферу, якими ділиться з нами міський транспорт. Він є основним забруднювачем, котрий дає 83% усіх шкідливих викидів в атмосферу. Загальний рівень забруднення повітря в Києві вище середнього по Україні та оцінюється фахівцями як високий. В повітрі більше двох десятків різних шкідливих домішок: діоксид сірки, оксид вуглецю, формальдегід і звичайний пил.

Велика кількість автомобілів працює на бензині, в який додаються сильні канцерогени. Вихлопні гази автомобілів особливо небезпечні для здоров'я, бо їх викид здійснюється безпосередньо в зоні дихання людей – біля доріжок активного пішохідного руху. За даними фахівців Центральної геофізичної обсерваторії, висока концентрація діоксиду азоту в повітрі Києва, яка вдвічі перевищує норму, влітку може збільшуватися у п'ять-шість разів. При цьому близько 80% машин експлуатуються більше восьми років, тому не мають спеціальних пристроїв для нейтралізації шкідливих речовин.

Про це мало хто знає, але навіть електротранспорт в нашій країні примудряється забруднювати повітря. У Києві має місце забруднення трамвайних колій мастилами через їх витікання з негерметичних редукторів трамвайних вагонів. Проблема ця (і не тільки ця) вирішується, звичайно, насамперед контролем за рухомим складом муніципального транспорту. Плюс завдяки використанню на автотранспорті спеціальних моторних мастил, впровадженню каталітичних перетворювачів палива тощо, що призведе до зменшення витрат пального, зменшення викидів забруднюючих речовин та збільшення моторесурсів двигунів.

А ще – через жорсткий контроль за якістю пального, яке постачається і реалізується в місті, заміну на автотранспорті палива нафтового походження екологічно чистим природним газом, забезпечення максимально можливого перевезення пасажирів на електротранспорті (метрополітен, тролейбус, трамвай). Саме так діяли б за кордоном, вирішуючи міські екологічні проблеми штибу тих, від яких потерпає Київ. Втім, у жодній європейській столиці стан справ ніколи не довели б до київських масштабів, ніде б й не заганяли проблему у настільки глухий кут.

Ні для кого не секрет, що Київ вже дуже давно – не зелене місто. В столиці України хворіють не лише люди (згідно зі статистикою, найбільше за все кияни помирають від хвороб системи кровообігу та злоякісних новоутворень), а й дерева. З них уражено приблизно 70 відсотків. Тільки за останні роки понад 25 видів рідкісних рослин, які «прописані» у столиці, внесені до Червоної книги України. Це свідчить про несприятливу екологію, оскільки дерево першим реагує на стан навколишнього середовища.

В це тяжко повірити зараз, коли йде війна, гинуть ні в чому не винні люди, коли країна наповнена біженцями та людьми, що залишилися без даху над головою, але настане час, коли київська екологія зробить й столицю також геть не придатною до життя. Це «місто уповільненої дії» рано чи пізно вибухне так, що решта сьогоднішніх проблем якщо й не відійдуть на другий план, то принамні стануть співставними. Як співставним з війною колись став Чорнобиль – все ті ж жертви, інваліди, переселенці, майже бойвові дії по приборканню вогню і мільярди гривень, витрачені на об’єкт «Укриття» та приведення у норму всіх сфер життя у 30-кілометровій зоні і не лише в ній одній.

Біда нашого чиновництва (та й нерідко соціуму) у тому, що про неї починають думати запізно. Коли вона вже на порозі чи навіть стукає у двері. Передбачливість ще нікому не завадила і превентивні заходи безпеки ще ніхто не відміняв. Якщо ми тільки справді хочемо вижити. Після стількох революцій вижити не завадило б – бодай для того, аби подивитись на справу своїх рук років через надцять. Аби лише було кому дивитись, й «вдячні» нам нащадки не шукали собі іншого «ареалу» проживання.