Журналісти і повії. Свято "2 в 1"

- А Ви хто? - питає мене чоловік років з 50.

- Я – журналіст.

- А. Зрозуміло. Представник давньої професії. Як живеться? Як гарно напишете, то й гарно заробите? – серйозно реагує сусід.

Це типова ситуація. Для багатьох українців синонімом до слова «журналіст» є слово «повія».

- А Ви коли з жінками знайомитися теж їм усім кажете, що вони – представники давньої професії? – продовжив я розмову у потязі.

- Та ні – вони ж не усі повії…

- Так от і ми не усі – повії. І перед тим, як ображати першого зустрічного журналіста, що усі ви – повії, то дізнайтеся, може перед вами все ж таки не журналістська повія, а саме журналіст…

На цьому розмова з сусідом у купе була завершена. Гадаю і будь яка пристойна дівчина, одразу почувши від випадкового знайомого «все девки - бляди», підтримувати розмову не стала б.

Але як і серед жіночого полу так і серед журналістів трапляються повії. І їх забагато. Як на мене.

Чи варто їх засуджувати? Ні. Так як і багатьох звичайних повій засуджувати не можна. Життя таке.
Але так, як і з повіями нормальні жінки та чоловіки намагаються не підтримувати стосунки, так і будь який нормальний журналіст намагається обмежити своє спілкування з «журналістськими повіями». Поява таких «працівників професії» у нормальній редакції вважається непристойним і огидним. Принаймні для мене.

Мені пощастило. Коли я прийшов на 5-ий, то ще «молодому та зеленому» довелося працювати в одній кімнаті зі Святом Цеголком та Єгором Соболєвим. Тоді у коридорах я перетинався зі Скрипіним та Яневським. Згодом працював з Лідією Таран та Юлією Жмакіною. Тренінги з журналістики проводили Катя Лєбєдєва (зараз працює у прес-службі Батьківщини) та Дарка Чепак (ну ви знаєте). Тоді це була інша Чепак. Тоді вона могла щиро сміятися з недолугого Януковича. Я навіть пам’ятаю її вираз обличчя у ці моменти та інтонацію сміху. Зараз вона на таке не здатна…

Ще задовго до 5-го у київському Політесі я робив перші кроки у журналістиці. Фізик, технар, я прийшов у студентську газету «Студгородок».

- Давайте зробимо спец випуск для мого факультету, – просто «з порогу» запропонував головному редактору.

- Та ні, це дуже низький рівень для нас, - сказав, як відрізав редактор.

Тоді я почав сам робити студентську газету. Спочатку факультету, потім університету, згодом свою «Студентку» ми розповсюджували на кільки київських вишів. Розробляли плани про всеукраїнський рівень.

«Студентка», як і «Студгородок» закінчилися разом із навчанням. Редактор «Студгородка» - Андрій Смірнов - зараз редактор у Кореспонденті) Я – журналіст на 5-му. І хоча у КПІ наші журналістські шляхи розійшлися))), але ми і зараз залишаємося такими ж «зубастими», як і у студентські роки. Тоді наші студентські газети обурювали ректорат. Зараз, сподіваюся, наші професійні матеріали - державних діячів.
У журналістиці можна залишатися вільними, чесними та гордими. Але для цього треба мати мужність. Навіть дівчатам та жінкам. Вони ж можуть у житті бути «нє блядями», а нашими матерями, дружинами, доньками. То і у професії можна бути «нє блядями», а редакторами, журналістами, кореспондентами. І в загальнонаціональних медіа, і у районних газетах, і у власних дописах на блогах.

Тож тих, хто не зламався, не прогнувся, не продався. Зі святом вас, колеги! Ми вистояли ще один рік!
І хоча «журналістські повії» у цей день можуть пити кращі напої, святкувати у компанії з сильними особами цього світу, вони все одно не можуть прямо дивитися нам у вічі. Бо насправді це вони нам заздрять, а не ми їм. Бо це вони – журналісти за викликом. Це їх, як повій, мають у брудних позах.

І якщо про повій знають одиниці, десятки, хай навіть сотні їхніх клієнтів, то про журналістських повій знають тисячі і навіть мільйони читачів/слухачів/глядачів. Знають, як продажних журналістів. І вітають із професійним святом 6 червня. Тож завдяки цим журналістським повіям ми і маємо свято «2 в 1»: свято журналістів і повій…