Василь Попадюк: Всі люди на Землі талановиті

Знаменитий скрипаль розповів читачам Корреспондента про творчість, Канаду, Іена Гіллана, куріння та хуліганство

Ім'я його батька носить одна з вулиць в Коломиї. Його самого називають Паганіні нашого часу, Золотою скрипкою і Живим нервом. Він - громадянин світу і гастролює планетою під оплески королів і президентів. Але, хоча з України Василь Попадюк емігрував більше 15 років тому, українцем він себе вважати не перестав.

 

-      Василю, останнім часом ви часто приїжджаєте до України. Невже ностальгія прокинулась?

 

-      Ні. В мене ностальгії ніколи не було. Я постійно їжджу, так що у мене ностальгії не може бути. Мене запрошують в Україну і я їжджу. Мені подобається їздити сюди. Країна виглядає більш менш пристойно. На наші концерти ходить люба публіка – українці, поляки, євреї, китайці, індуси і так далі. Бо у нас інструментальна музика, співають зовсім трошки і тільки на двох мовах – англійська і іспанська. Співає гітарист з Еквадору Девід Вест. Сирота, котрого усиновили канадські батьки, тому він виріс  коло Детройту. Співає блюз і робить це дуже добре. Я не знаю хто ще так співає.

 Девід Вест

 

-      Ви емігрували п'ятнадцять років тому. Щось змінилось в Україні за цей час?

 

-      Люди на вулицях рідше посміхаються.  Мабуть вони мають менше привидів для посмішок.

Закурює чергову сигарету

-      Що тут класно в Україні, це те, що можна палити, сидячи в кафе.

 

-      Скоро вже буде не можна. Верховна Рада прийняла закон про заборону куріння в громадських місцях.

 

-       Я розумію, що це шкідливо, але, я курець, і вважаю, що це дискримінація. Краще відводити окремі місця для курців, і окремі місця для некурців. А, як ні, то нехай вони прибирають це сміття, яке залишається від бичків на вулицях. В Торонто ще можна в кафе курити, а в Оттаві вже ні. Я живу недалеко від італійського району. Там власники усіх ресторанчиків та кафешок палять коло ресторану,  навмисно кидають недопалки прямо на вулицю, і кажуть – прийняли закон, ось тепер прибирайте...

 

-      Ваш виступ на Майдані під час Помаранчевої революції був для вас черговим концертом, чи ні?

 

afisha.zhitomir.info

-      Ні, ні, ні. Всі тоді вірили у зміни. Коли почалась революція, я був з канадійцями на гастролях. Як зараз пам’ятаю, лежав в готелі, прибігає до мене бас-гітарист португалець і каже – Увімкни телевізор, там Україну твою показують. Я побачив, що тут робиться і вирішив приїхати.

 

-      Не було потім розчарувань?

 

-      Багато хто розчаровується. Але я вважаю, що це пусте зайняття. Треба думати, що робити далі. Ну чого розчаровуватись? Значить так воно може і мало бути. Мойсей водив народ сорок років по пустелі. Значить тут треба ще років сто поводити. Я українець, і я люблю цю землю, але світ великий і треба жити на планеті Земля.

 

-      А коли ви зрозуміли, що світ дещо більше ніж Україна?

 

-      Дякуючи Богові я вже бачив світ з дитинства. Я перший раз був за кордоном, коли мені було десять років. Виступав в Братиславі на дитячому концерті. Я зразу побачив, що дуже все відрізняється від того, що ми маємо. Починаючи від іграшок. Також від палацу піонерів ми їздили у Німеччину. Коли вже був в армії, я навіть був в Африці, в Тунісі. Був надзвичайно цікавий концерт в Карфагені. Так що я зрозумів, що світ великий дуже рано.

 

-      І як вас сприймали в Тунісі?

 

-      Добре сприймали. В ті роки артистів з Радянського Союзу всі сприймали добре. Бо це було рідко, була залізна завіса. Вони були екзотикою для нас, а ми екзотикою для них. Туніс взагалі цікавий тим, що в Тунісі багато європейців. Там недалеко Сицилія. Так, що на узбережжях концерти проходили дуже добре. Потім я багато їздив. В Йорданії йорданці сприймали теж добре.

 

sumno.com

-      А як ви потрапили до Йорданії?

 

-      Я тоді вже працював в Москві. Ми два тижні були гостями короля. Грали на якомусь ювілеї його весілля. Це була моя перша поїздка з театром «Музика народів світу» Володимира Назарова. З українськими я теж їздив. І в Америці ми були, і в Канаді, і у Франції, і в Німеччині. Але з московським театром це було дуже цікаво. По-перше там відношення між артистами дуже відрізнялись від відношень в Україні. В Москві було набагато все простіше і цікавіше. Ми були візитною карточкою Радянського Союзу. Працювали в основному закордоном.

 

-      А коли ви були в Йорданії вам усім король подарував іменні годинники.

 

-      Так, це був золотий Лонжін. На циферблаті чорна його  корона і в’яззю було написано король Хусейн перший.  Але їх в мене вже не має. Я їх тоді, нажаль, віддав Назарову. Йому подарували такі ж самі, а він їх подарував комусь. Він каже – Ти їх загубиш, або ще щось з ними зробиш. На ті роки він мені дав дуже велику суму за цей годинник. Я не цінив того всього. Зараз жалкую. Ми з Назаровим великі друзі. Я кажу – віддай мені їх назад, продай. А він каже – Вася, в дев’яності два мої будинки згоріли разом с твоїм годинником.

 

-      Які сьогодні канадські українці?

 

-      Канадські українці зараз ті ж самі канадці. Це все ж таки вже шість поколінь. Перша канадська еміграція була в тисяча вісімсот дев’яносто першому році. Вони канадці українського походження. Це так само як і усі інші нації в Канаді та Америці.

 

-      А наскільки українські канадці намагаються зберегти українські звичаї?

 

-      Канада дуже сприяє розвитку кожного комюніті. Це є навіть в законі. Зараз, літом, купа фестивалів, мало не щотижня. В Канаді взагалі не існує ніяких національних проблем. Був такий випадок: з Італії приїхав один італієць, відкрив ресторан. До нього зайшов індус в чалмі. Італієць сказав – зніми чалму, бо в мене фешенебельний ресторан. Після цього його ресторан закрили.

 

-      Коли ви переїхали до Канади, ви спочатку грали на піаніно.

 

-      Так. В Національному балеті Канади. Спочатку у дитячій балетній школі, а потім я доріс до Національного балету Канади.

 

-      Ходять чутки, що ви в цьому балеті хуліганили…

 

new.20minut.ua

-      Я взагалі хуліган. Це моя натура. Я на сцені і я в житті - це дві зовсім різні людини. Так, я хуліганів. Ну, а що робити? Я сидів і нудьгував по п’ять, шість годин. Вони мене любили за те, що я їх ненавидів.

 

-      За те що ненавиділи???

 

-      Це було дуже важко висидіти ці години. Я вже грав все, що тільки приходило мені в голову. Я переробляв всякі радянські пісні так, щоб вони звучали по балетному, і їм це подобалось. Наприклад, я грав пісню «Три танкіста». А ще я грав пісню «Ленін завжди живий», як адажіо…

 

-      Який був самий божевільний чи хуліганський вчинок у вашому житті?

-      В мене кожен день щось відбувається. У мене їх маса була. Зі мною трапляються такі речі, які, мабуть, з нормальними, мудрими людьми не трапляються. У мене був якось такий випадок: я грав у Варшаві, і мені треба було попасти в Львів. Так, як я не мав дуже багато часу, то мені поляки сказали – Ми тебе відвеземо. Потім вони мені дзвонять:

– Є дві новини одна хороша, друга погана.

– А яка хороша?

– Машина є.

              - А яка погана?

- Водій п’яний. І ця машина автомат.

А я водити автомат не вмію. Але я поїхав, а водій спав позаду. Довго їдемо до кордону, бачу – черга. Точно, кордон. Під’їжджаємо до кордону, питаю водія про паспорт, а він паспорт забув. Я кажу – А можна я перейду пішки? Мені кажуть – Пішки ти не можеш пройти. Треба, щоб тебе хтось перевіз. Я в рваних джинсах і бейсболці прошусь до когось. Всі мене бояться до себе брати. Думають, якийсь контрабандист.

 

-      Чому ви не сказали їм, що ви всесвітньо відома людина?

 

-      Нащо їм це знати? Потім вони почали мене жаліти, хтось яблуко дасть, хтось бутерброд. Я їм кажу, що мене на Рави-Руської вже чекають.

– А ти не на Рави-Руської.

- А де я?

- А до Рави-Руської триста кілометрів. Ти на другому кордоні. Ти промазав.

 

- Так на якому ж кордоні ви були?

 

- Якийсь Яготин. Я вже подзвонив, щоб мене у Львові зустрічали. А тут дзвоню – ви вже не зустрічайте, бо я не на Рави-Руської. Вони вже всі зібрались перед кордоном, як в радянському кіно. Почались поради.

- А давай ти поїдеш з Ковеля на електричці.

- А коли вона приїде? Мені треба бути в дев’ять вечора у Львові.

- Вона в шостій ранку приїде.

А це вже була сьома чи восьма година вечора. Від Рави-Рускої до Львова шістдесят кілометрів, я думав, що я встигаю. Потім другий сказав – У мене є знайомий таксист. Зараз я подзвоню, і він приїде. Домовились про ціну, не питання, тільки привезіть мене до цього Львова. Приїхав той таксист. Про машину я вже мовчу. Ці триста кілометрів ми їхали десь годин дев’ять. Дороги були такі… Їх просто не було. Були якийсь напрямки. Він то в ліс заїжджав, то ще кудись. Ось таке зі мною трапляється постійно.

 

-      Ще не втомились від ось таких життєвих імпровізацій?

20minut.ua

-      Ну, значить, так має бути. Я ж Попадюк – попадаю в якісь ситуації, часом незрозумілі. Воднораз я їхав в машині до Канади з Чикаго.  Я там затримався, і довго не голився. До мене підійшов митник і каже – Кажи, куди ти сховав? Я кажу – Що сховав? Вони розібрали мою машину до гвинтиків. Нічого не знайшли. Я кажу – Ви переплутали. Я не рок-музикант. Я на скрипці граю.

 

-      Вони вважали, що ви десь ховаєте наркотики?

 

-      Так. Спитали звідки я їду. Я сказав, що з концерту. Ось вони і подумали, що я якийсь рок-музикант, щось з собою везу.

 

-      Творчій людині легше жити у Канаді ніж в Україні?

 

-      Не можна сказати легше, чи гірше. Інакше. Щось легше в Україні. Щось легше в Канаді. В любий країні, якщо людина хоче чогось добитись, вона цього добивається. Тільки в розпачі люди все кидають і опускають руки. Я це розумію. Але те ж саме є і там, в Канаді. Там не так все райдужно і легко. Там є свої проблеми. Тут є свої проблеми.

 

-      Наприклад? Які саме в вас виникли проблеми, коли ви переїхали до Канади?

 

-      По-перше, мова. По-друге, коло спілкування. Добре, що мені просто по життю везе. Добре, що я починав з того, що я грав на фестивалі, познайомився з греком Павлом. Він мене запросив до себе грати і в мене все зразу стало нормально. Бо я з ним їздив шість років від берега до берега. По сто п’ятдесят концертів на рік. Я зразу попав в тусовку. А далі як ВВС – баба бабі сказала. Грав з багатьма – з аргентинцями, з мексиканцями, з африканцями і так далі. А потім створив свою групу. Якось воно все падало мені з неба, вело мене по життю і просто везло.

 

gpravda.com

-      Ви говорили про людину у розпачі. Чи були ви коли-небудь у розпачі?

 

-      Тільки перші півмісяця в Канаді. Бо дійсно ні мови, нічого не знаєш. Слава Богу, що підвернулась балетна школа. Зразу все було зв’язано з музикою, і не треба було багато говорити. Балетна термінологія по всьому світу одна і та ж сама – французька.

 

-      Ви граєте на п’ятнадцятьох музичних інструментах?

 

-      Я не рахував. Десь так, приблизно.

 

-      Грі на багатьох інструментах ви навчились у театрі Назарова.

 

-      Так. Нас набирали зі всіх республік, і було важливо, щоб ми були мультіінструменталісти, а також були подібні на всіх.  Бачите, в мене фейс подібний різним національностям – я можу бути італійцем, французом, циганом, гуцулом і так далі.

 

-      У вас є своя група Papa Duke. Яку музику грає ваша група?

 

-      Чим більш ти поєднаєш не поєднане тим більш воно цікавіше виходить. Треба завжди експериментувати. І, якщо воно подобається публіці, тоді ти виграв.

 

-      Який був найцікавіший експеримент для вас?

 

-      Це не можна назвати експеримент, бо на скрипці рок грали і до мене, і після мене  будуть грати. Мені повезло, це сталося випадково, я грав на запису останнього альбому на Iена Гілана (колишнiй фронтмен легендарного рок-гурту Deep Purple Е.Р.) . Було цікаво взагалі записуватись. Я зараз планую робити ще більший експеримент. Поки не буду казати. Це, поки що, тільки моє ноу-хау.

 

zakarpattya.net.ua

-      Це якось пов’язано з вашою грою на скрипці?

 

-      Ні, ми зараз плануємо великий проект.

 

-      Проект з вашим гуртом Papa Duke?     

-      Ніііі, зовсім інший проект. Це буде зовсім окремий канадсько-український проект. Будуть музиканти з Канади і України. Але українці справжні, аутентичні  – гуцули. Так що робимо зараз гуцульський проект.

 

-      А ви взагалі забобонна людина?

 

-      Дуже. Воно заважає.

 

-      А ви віруючий?

 

Другу частину інтерв'ю з Василем Попадюком читайте в п'ятницю, 6 липня