Київ прокидається в новій економічній реальності: мешканцям столиці готують платіжки з удвічі вищими тарифами на холодну воду та водовідведення. «Київводоканал» надав розрахунки щодо підвищення тарифів на водопостачання та водовідведення майже до 88,90 грн за кубометр, обґрунтовуючи це зростанням витрат на електроенергію та реагенти. Однак міська влада зафіксувала тариф на рівні 63,79 грн за кубометр для споживачів.
У часи, коли кожен гаманець виснажений війною, комунальний тягар стає непідйомним. Проте найцинічніше в цій ситуації — не сама цифра в квитанції, а те, КУДИ насправді йдуть ці гроші. Адже «Київводоканал» — це вже давно не про комунальне благо, а про приватний бізнес із кіпрським корінням та хронічним шлейфом кримінальних проваджень.
За офіційною вивіскою ПрАТ «АК «Київводоканал» ховається шокуюча для стратегічного підприємства пропорція. Територіальна громада Києва в особі міської влади контролює лише близько чверті акцій (близько 25%). А от контрольний пакет — майже 67% — міцно тримає ПрАТ «Київенергохолдинг», кінцевими бенефіціарами якого через розгалужені ланцюжки виступають кіпрські офшорні компанії. Ці активи були виведені з-під повного контролю киян ще в «нульових». Попри гучні спроби прокуратури через суди скасувати сумнівні приватизаційні угоди та повернути стратегічне підприємство місту, міжнародні судові механізми та затягування процесів залишають мільйонне місто заручником приватних інтересів. Тобто місто інвестує бюджетні кошти в інфраструктуру, а прибутки й управлінський контроль залишаються в офшорах.
Коли громадськість запитує, чому стратегічне підприємство з кіпрським корінням вимагає від споживачів усе більше грошей, перша лінія оборони міської влади — це риторика її профільного куратора.
Перший заступник голови КМДА Петро Пантелеєв, коментуючи рішення про вимушене підвищення тарифів на воду в столиці майже вдвічі (до 63,79 грн за кубометр), публічно зайняв позицію «стримувача катастрофи».
За словами посадовця, місто нібито діяло в інтересах киян, адже Національна комісія (НКРЕКП) вимагала ще жорсткіших кроків: «Якщо рішення не підтримати, юридичним наслідком може стати необхідність підвищення тарифу до економічно обґрунтованого рівня — близько 90 гривень за кубометр», — заявляв Пантелеєв, наголошуючи, що галузь інакше опиниться на межі зупинки.
Проте якщо зіставити цю тезу про «порятунок підприємства від банкрутства» з матеріалами кримінальних проваджень, виникає парадоксальна картина. Замість того, щоб проводити жорсткий аудит та повертати виведені в офшори чи розкрадані мільйони (як-от 65 млн грн на фіктивній баржі чи десятки мільйонів на переплатах за генератори та коагулянти), куратор галузі пропонує просту логіку: легалізувати дефіцит через платіжки.
Ще показовішими є тези Пантелеєва щодо фінансування великих інфраструктурних проєктів та Плану стійкості міста, де він відверто констатує дефіцит ресурсів: «Розуміючи, що грошей немає, починати ці роботи зараз було б неефективно і безвідповідально», — зазначає заступник Кличка, коментуючи неможливість закрити всі резервні потреби столиці. Але тут виникає головне незручне запитання до «вічного заступника», який контролює ЖКГ з 2014 року: чому для латання дір у напівприватному монополісті, де 67% акцій контролюють офшори, гроші у киян знаходяться завжди, а на модернізацію та безпеку мереж — виключно «за рахунок споживачів» та збиткових резервних фондів?
А тепер подивіться, як цей напівприватний монстр розпоряджається фінансами, які тепер хочуть збільшити вдвічі за рахунок киян. Кримінальні провадження останніх років нагадують зведення з фронту розкрадання, а не звітність критичної інфраструктури:
По-перше, справа ексочільника «Київводоканалу» Сергія Крушановського. У березні 2022 року, коли ворог стояв на підступах до столиці, а кияни жили в підвалах, керівництво уклало угоду на «термінову передислокацію» плавучої насосної станції на Десну. Збитки — майже 65 мільйонів гривень із резервного фонду Києва. Експертизи згодом доведуть те, про що можна було здогадатися: «стратегічний об’єкт» виявився металобрухтом в аварійному стані, який нікуди не плив і працювати не міг. Гроші просто вивели через підрядників.
По-друге, розкрадання на найнеобхіднішому — на очищенні питної води. Правоохоронці викрили організовану групу, яка постачала на підприємство дешеві вітчизняні замінники замість дороговартісних імпортних коагулянтів, списуючи мільйони на різниці в цінах. Тобто киянам не лише підвищують тарифи, а й ставлять під загрозу якість води, що тече з кранів.
По-третє, тендерні махінації на закупівлі насосного обладнання, де завищення цін на мільйони гривень стало буденністю для кишенькових підрядників.
І от тепер, на тлі десятків томів кримінальних справ за статтею 191 (привласнення та розтрата майна в особливо великих розмірах), монополіст вимагає подвійного тарифу. Логіка менеджменту та бенефіціарів проста: покрити власну неефективність, офшорні апетити та наслідки слідчих дій за рахунок пересічних споживачів.
Підвищення тарифів на воду та кримінальні справи про розкрадання коштів у «Київводоканалі» пов’язані прямою причинно-наслідковою формулою: кримінальні оборудки штучно завищують собівартість послуг, а виниклі фінансові діри потім перекладають у платіжки споживачів під виглядом «економічно обґрунтованих витрат».
Тіньові націнки формують тарифну собівартість. Законодавча структура комунального тарифу розраховується за принципом «витрати плюс»: тариф = енергоносії + реагенти + ремонти й обладнання + зарплати +рентабельність. Коли правоохоронці відкривають справи про розкрадання на закупівлях, вони фактично документують штучне роздування базових складових цієї формули.
Справа 2025 року про збитки на 3,1 млн грн засвідчила, що за документами проводилися дорогі імпортні коагулянти, а фактично використовувалися дешевші вітчизняні. У бухгалтерській звітності підприємства ціна залишалася піковою, що збільшило витратну статтю на очищення води.
Розслідування поліції 2026 року щодо закупівель обладнання на понад 662 млн грн із можливими переплатами до 84 млн грн прямо впливає на статтю капітальних витрат та амортизації.
Переплати на глибинних насосах (1,7 млн грн) так само лягають у розрахунок собівартості підйому та транспортування води.
Провал фіктивних проєктів вимиває резерви. Коли підприємство втрачає кошти на схемах на кшталт 65 млн грн на фіктивній передислокації несправної насосної станції, воно позбавляється інвестиційного ресурсу.
Внаслідок відсутності модернізації мереж труби не оновлюються вчасно, що веде до зносу інфраструктури та зростання втрат води в мережах (подекуди до 30–40%), а всі технічні та понаднормові втрати води автоматично закладаються в тариф, тобто кияни двічі платять за воду, яка витекла через старі труби.
Виникає риторичне питання до НКРЕКП, КМДА та правоохоронної системи: чому за фінансові афери «ефективних менеджерів» та кіпрських акціонерів мають розплачуватися кияни зі своєї кишені? Підвищення тарифів удвічі для такого підприємства — це не економічна необхідність, а легалізація пограбування киян під прикриттям комунальних платіжок.