Історія ваучерної приватизації 90-х змушує суспільство особливо уважно дивитися на нові земельні ініціативи влади
Поки Україна бореться за свою незалежність на фронті, у тилу дедалі гучніше лунають дискусії про можливе запровадження «земельних облігацій» — нового фінансового інструменту, який може кардинально змінити долю державної землі. Офіційно це подається як механізм залучення ресурсів для бюджету, але критики бачать у цьому ризик повторення сценарію 1990-х, коли під час ваучерної приватизації мільйони українців фактично втратили свою частку національного багатства. Чи не стане земля — останній стратегічний ресурс держави — новим об’єктом прихованого перерозподілу? І чи зробила Україна висновки з уроків епохи Леоніда Кучми?
Чи не повторює Україна помилки ваучерної приватизації 90-х під час війни?
Поки українське суспільство зосереджене на головному виклику — війні за виживання держави, у тіні фронтових подій дедалі частіше з’являються ініціативи, які можуть мати далекосяжні наслідки для майбутнього країни. Однією з таких тем стали дискусії навколо можливого запровадження так званих «земельних облігацій» — фінансового механізму, який офіційно подається як інструмент ефективного управління державними активами, а неофіційно вже викликає серйозні побоювання у суспільстві.
Критики називають це не інакше як спробою заставити майбутнє України.
Земля як останній стратегічний ресурс
Після втрати частини територій унаслідок російської агресії питання української землі набуло ще більшої ваги. Йдеться не лише про економіку. Йдеться про національну безпеку.
Українська земля — це не просто гектари. Це продовольча безпека, стратегічний ресурс, один із небагатьох активів, цінність якого у світі лише зростає. Саме тому будь-які спроби перетворити її на фінансовий інструмент викликають гострі суспільні дискусії.
Суть потенційної моделі, яку обговорюють експерти, полягає в тому, що держава може передавати великі земельні масиви у довгострокову оренду, а потім випускати облігації під майбутні орендні платежі.
Формально земля залишається державною. Фактично ж право на майбутній прибуток від неї може опинитися в руках приватних фінансових структур. І саме це викликає найбільше запитань.
Хто отримає контроль над майбутнім прибутком? Якщо подібний механізм буде запроваджений, логічно постає питання: хто стане основним покупцем таких паперів?
Відповідь очевидна: великі агрохолдинги, банки, інвестиційні фонди, а можливо — й структури, пов’язані з політичними елітами. Тобто ті, хто вже сьогодні мають фінансовий ресурс для скупки великих пакетів активів.
У такому випадку Україна ризикує отримати модель, за якої не сама земля, але її майбутні доходи на десятиліття вперед фактично будуть приватизовані. І це — вже не технічне управлінське рішення. Це стратегічне питання державності.
Урок 90-х: як Україна вже втрачала своє
Старше покоління українців добре пам’ятає, як у 1990-х роках, за президентства Леонід Кучма, в Україні відбувалася масштабна ваучерна приватизація. Тоді мільйони громадян отримали приватизаційні сертифікати — так звані ваучери, які мали стати символом народного капіталізму.
Ідея виглядала красиво: кожен українець стає співвласником підприємств. Реальність виявилася іншою. Через економічну кризу, інфляцію, відсутність фінансової грамотності та численні маніпуляції вартість ваучерів була стрімко знецінена. Люди продавали їх за безцінь.
Натомість активи концентрувалися в руках вузького кола майбутніх олігархів. Саме тоді почалося стрімке зростання великих фінансово-промислових груп, пов’язаних із такими прізвищами, як Павло Лазаренко, Ігор Коломойський, Рінат Ахметов, Віктор Пінчук та іншими.
Суспільству тоді також говорили про «реформи». Наслідки країна відчуває досі.
Чи не повторюється стара схема?
Саме тому нинішні ініціативи навколо державної землі викликають настороженість. Українці вже мають історичну пам’ять про те, як під гаслами ринкових реформ створювалися механізми перерозподілу національного багатства.
Сьогодні ризик полягає в тому, що подібний сценарій може повторитися — лише в новій упаковці. Не через ваучери. Через облігації. Не через заводи. Через землю. І не в мирний час. А під час війни. Саме це робить ситуацію особливо чутливою.
Ціна питання — довіра
Українське суспільство сьогодні платить надзвичайно високу ціну за свободу. Тисячі людей віддають життя за право України бути незалежною.
Саме тому будь-які рішення щодо стратегічних ресурсів держави мають бути максимально прозорими, публічними та чесними.
Бо земля — це не просто економіка. Це пам’ять поколінь. Це майбутнє дітей. І це той ресурс, який не можна втратити вдруге.
Україна вже пережила одну епоху великого перерозподілу. Питання в тому, чи зробила вона з цього висновки.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.